За умов, коли соціальна база повністю керує діями партії, остання стає швидше групою тиску і лобі, аніж власне політичною структурою. Занадто підконтрольна держава (з боку політичної системи або громадянського суспільства) була б нездатна до примусового підтримання соціального порядку, здійснення соціальних нагромаджень, особливо вилучень та продуктивного інвестування. Адже інвестування в науку, культуру, техніку і освіту не обіцяє швидкої і безпосередньої користі, отже, не задовольняє безпосередніх колективних потреб.

Продуктивне інвестування реалізує потребу суспільства у розвитку, що не завжди діє як спонукальний чинник колективної поведінки. З цього боку держава не може бути органом виразу безпосередніх потреб і настроїв народу. Стаючи таким органом, вона не набуває, а втрачає власне демократичний характер. Із силового гаранта обраної історичної перспективи така держава перетворюється на орган силової підтримки масового споживання, механічного самовідтворення, самоцільної стабільності, в кінцевому результаті – застою.

Коли ж держава поглинає політичну систему (представницькі політичні партії), громадянське суспільство насильницьки позбавляє громадян їх основних прав і свобод, то вона стає авторитарною, деспотичною, тоталітарною. Отже, демократія, в цьому аспекті, є рівновагою між основними складниками політичного процесу: державою, політичною системою, громадянським суспільством, правами і свободами особистості.

Демократія забезпечується складним суперечливим процесом їх (основних складників) незалежності і взаємозалежності, де основного значення набувають не принципи (за їх відсутності демократії просто немає), а пропорції, величини, масштаб. Як ракова пухлина є результатом надмірного розростання деяких нормальних клітин, так і антидемократичні процеси та їх інституційні ознаки є результатам надмірного розростання якогось одного конкретного елемента демократичної системи.

У цьому зв’язку правомірно виникає питання про основний центр, системотворчий елемент демократії. Якщо вона є насамперед рівновагою політичних сил, структур і персоналій, то таким системотворчим елементом має бути найбільш здатний до врівноважування компонент. Такою структурою є, на нашу думку, політична система. Складовими політичної системи є сукупність взаємодіючих політичних партій. Їх наявність гарантує ідейно-політичний плюралізм, в також взаємне представництво інтересів соціальних суб’єктів. Політична система здатна врівноважити владну могутність держави. Задля цього вона має достатній вплив, тобто ту соціальну підтримку і схвалення, що за певних передумов (досягнення певної величини, показником якої є множина поданих за партію на виборах голосів) перетворюється безпосередньо у владу.

Політичні партії беруть на себе організацію стосунків між соціальними акторами. Без цієї “прокладки” у безпосередній взаємодії соціальні актори, котрі завжди є менш організованою і керованою структурою, можуть довести власні суперечності до відкритої ворожнечі та озброєних конфліктів. З цього боку, політичні партії є ніби замінниками соціальної боротьби, надаючи їй форму керованого і контрольованого політичного процесу. Через взаємодію політичних партій соціально-групова або соціокласова боротьба набувають рис символічної взаємодії, втрачаючи характер безпосереднього фізичного зіткнення мало організованих, але збуджених, роздратованих соціальних груп, де активним чинником може стати сліпа ненависть, стихійна лють, агресивна взаємна підозра чи успадкована ворожість до інших. Політичні партії репрезентують взаємні інтереси, подають їх у цивілізованому вигляді, розв’язують суперечності у встановлених законом формах і межах.

Політичні партії різняться між собою залежно від того, до якого саме елемента системи історичних дій спрямована їхня діяльність. Деякі партії націлені на організацію ефективної економіки, соціальних нагромаджень і вилучення. Це є партії економічного спрямування. Інші шукають привабливу утопію, апологетичну або викривальну ідеологію. Треті орієнтуються на справедливу винагороду і стратифікацію, четверті – на активізацію соціальної творчості, тобто на соціальну мобілізацію щодо вибору історичної перспективи чи її реалізацію.

Звичайно, кожна партія прагне посилити власну могутність і вплив, у т. ч. через розширення соціальної бази. А тому включає до своїх програм кілька стратегічних напрямів діяння. Саме так виникають такі об’єднання, як соціал-демократія, націонал-соціалізм, християнсько-демократичний, народно-демократичний, націонал-демократичний напрямки тощо. Деякі партії діють у більш вузькому спектрі: республіканська (націлена на захист конституційного устрою), демократична (на захист демократичних свобод чи інституцій), націоналістична (етно-культурне або етно-політичне відродження) тощо.

Залежність партії або її пов’язаність з особливим елементом системи історичних дій дещо формальна і загальна. Жодна партія ніколи не прагне до надто відвертого, однозначного і чіткого визначення своїх цілей і намірів. Це свідчить про те, що представництво інтересів не є єдиною, а тим більше домінуючою функцією. Такою функцією є взяття та утримання влади. Невизначеність стратегії і програми дає можливість партії маневрувати у хисткому світі мінливих колективних настроїв і громадської думки. Розкіш чіткого і формального (впритул до “контрольних цифр” розвитку) визначення своїх намірів може дозволити собі лише партія, влада якої є безмежною, а соціальна відповідальність обмеженою. Але така партія можлива за умов авторитарного, деспотичного або тоталітарного режиму, коли вона знаходиться при владі в уніфікованому політичному просторі.

Отже, представництво є центральним елементом демократичної системи. У його межах для демократії переважну роль відіграє представництво інтересів основної народної маси. Режим можна вважати більш демократичним, якщо у ньому ширше представлені інтереси найбільш знедолених прошарків суспільства. Проте тут є своя межа: надмірна владна представленість люмпен-груп є шляхом до охлократії.

Турбота ж про представленість інтересів заможної меншості чи владної верхівки зайва, оскільки вони мають достатньо засобів для