Якщо ж до боротьби залучається більш широка народна маса, тоді справа може завершитися або громадянською війною, або певною демократизацією режиму. Громадянська війна є фактичним похованням демократії, бо нею руйнується основна передумова демократії – законність соціальної взаємодії.

Плюралізм політичної системи неможливий без внутрішньої структурованості історичного суб’єкта на сукупність соціальних акторів (груп, організацій та інституцій), множинності соціальних конфліктів і пов’язаних з ними інтересів. Будь-яка уніфікація або централізація соціальних відносин навколо якоїсь конкретної вісі (“багаті – бідні”, ”владні – безвладні”, “культурні – безкультурні”, “справжній – несправжній етнос” і т. д.) є загрозою для демократії, бо веде до виникнення центрального конфлікту і пов’язаною з ним дихотомізацією соціальної боротьби.

Розколене навпіл суспільство утримує в собі зародок диктатури однієї половини над іншою. Отже, без політичної системи (системи представницьких політичних партій або діючої за певними правилами сукупності політичних акторів) демократія неможлива, навіть якщо уявити собі, що держава або окрема партія насправді представляє інтереси народу. Такий випадок був би щасливим виключенням, а представництво інтересів тут було б формальним, поверховим і недовговічним. Це, швидше, можна назвати декларацією про наміри, аніж реальною політичною дією по справжньому представництву інтересів.

Другою невід’ємною рисою демократичного процесу є громадянськість електорату. Цей дещо незвичний термін означає наявність розвинутої політичної свідомості – в суспільстві має бути не лише формальне право на вибір, але й змістовна здатність основної маси народу його здійснити. Передусім, електорат має усвідомлювати себе громадянами, тобто бути здатним узяти на себе історичний вибір і відповідальність. Коли мова йде лише про стабілізацію та ефективне функціонування суспільства, його соціальне відтворення, то проблема вирішується порівняно легко. Особливо у випадку певної економічної стабільності і соціальної примиреності сторін.

У випадку ж вибору перспективи розвитку ситуація ускладнюється. Розвиток передбачає додаткові витрати, самообмеження (з метою вилучення і продуктивного інвестування), порушення стабільності (введення динамічної, хоч, за задумом, і контрольованої нестабільності), відсутність системи винагороджуваної активізації зусиль; нові критерії стратифікації (а, значить, певну дестратифікацію і пов’язану з нею соціальну аномію і звільнення додаткової, не завжди конструктивно спрямованої, соціальної енергії), історичну невизначеність, активне ідеолого-утопічне протистояння.

Важливою ознакою громадськості електорату є розвинене почуття приналежності, залученості, безпосередньої участі в громадських справах. Воно є результатом самоорганізації основної маси населення і відповідних дій з боку керівної меншості. Формування свідомого громадянина і відповідального виборця – це один із важливих моментів формування персонального суб’єкта. Це конкретно означає здатність до ототожнення власних інтересів і пов’язаних із його реалізацією груп приналежності, визначення своїх політичних супротивників (реалізація принципу опозиції) і залучення до загальної історичної перспективи суспільства (принцип тотальності).

Найпростіше окремій людині визначитись щодо своїх особливих інтересів і груп приналежності. Хоча й тут її чатують певні небезпеки: індивідуальна чи групова аномія, тобто відсутність відчуття приналежності до певної спільноти, становище і спосіб діяння якої співпадають із власним; недостатня самоорганізація групи спільного становища; надмірна політизація і, особливо, ідеологізація цієї спільноти.

У першому випадку особа втрачає сенс буття, її соціальне оточення видається або є насправді агресивним і байдужим; у структурі психіки переважає відчуття самотності, неусвідомлених острахів, непевність у власних діях, нерозуміння як своїх мотивів і намірів, так і очікувань найближчого оточення.

Аномія особливо стає поширеною під час соціальних криз і корінної ломки існуючої соціальної організації. Демократія тут має допомогти налагодити вільну комунікацію і самоорганізацію, аби індивід чи група виробили нову ідентифікацію, яка б відповідала новій ситуації життя.

Недостатня самоорганізація, як правило, спостерігається серед соціально слабких груп, котрі володіють мінімальними ресурсами соціального діяння (бідні, неосвічені, не мають компетентних лідерів, авангардної ініціативної групи, представницьких органів для виразу і захисту своїх інтересів і т. ін.). Організуючий імпульс тут найвірогідніше йтиме від гомологічної групи – такої, становище якої близьке до даної, але ресурси соціального діяння вищі. Наприклад, різке зубожіння може в однаковій мірі стосуватися інтелігенції і трудящих. На цій основі в обох прошарках виникає невдоволення і прагнення до протесту. Але його ініціатором і організаторам імовірніше буде інтелігенція.

Надмірна політизація утримує в собі дві небезпеки:

1) може звести соціополітичну діяльність лише до стихійного бунту, в основі якого лежить прагнення вирішити всі проблеми тут і негайно. Реально ж вирішується лише одна проблема – соціальна або колективна помста дійсному чи уявному ворогові; 2) може звести соціокультурну діяльність групи лише до словесно-ментального, знаково-смислового позначення та оцінки соціальної ситуації без подальшої копіткої роботи по її подоланню.

Відсутність громадянської зрілості електорату найчастіше виявляється в байдужості до громадських справ, ототожненні себе не з громадянським чи політичним суспільством, а з природними, архаїчними чи політично нейтральними соціальними утвореннями (сім’єю, родиною, сусідською общиною, товариським колом, побутовим оточенням; дозвіллєвою, конфесійною, етнічною спільнотою тощо).

Політична залученість їх розпочинається тоді, коли соціальні процеси безпосередньо загрожують саме цим соціальним спільностям: розпадаються сім’ї, зневажається віра, деформується побут і дозвілля, в несприятливі обставини попадає професійна група. Громадянська незрілість виявляється також у небажанні брати участь у підготовці і прийнятті політичних рішень, униканні відповідальності і самопожертви (грошима, часом, фізичним чи розумовим напруженням, острах ризику). Держава, уряд, політичні партії чи персоналії розглядаються тут як щось чуже, далеке, мало зрозуміле, небезпечне;