Розвиток громадянської самосвідомості передбачає одночасний рух униз і догори. Перше означає підвищення міри зацікавленої співучасті у справах своєї общини, групи розселення, соціальної організації, регіону, низових структурах партії або соціального руху, місцевому самоврядуванні. Друге свідчить про прагнення до усвідомлення співробітництва на рівні державних органів, вибору стратегії і тактики діяння власних представницьких структур, залученість до вибору історичної перспективи суспільства та способу її реалізації.

Отже, нижньою планкою демократичної взаємодії можна вважати сім’ю (демократія в рамках шлюбних і родинних стосунків), а верхньою – національну геополітичну єдність, усвідомлену як державна територія і відповідний соціокультурний простір. Наскільки можлива вона на рівні міждержавних і міжнародних стосунків, то – проблема. Якщо можлива, то на основі теоретичної співучасті або контролю за діями держави у цьому напрямі. Наступним компонентом демократії є обмеження державної влади. Найбільш ефективним засобом тут є закон і справедливе судочинство. З цього боку демократія виглядає як правильний (адекватний соціогруповій у соціополітичній структурі та історичній необхідності) закон і справедливий – незалежний і підконтрольний громадськості – суд. Вірність закону, навіть недосконалому, має більше значення для демократії, аніж досконалий, але такий, що не виконується закон чи продажний і безвідповідальний суд.

Наявність всезагальних, вільних, не обтяжених квотами і цензами виборів, теж є способом обмеження державної влади. Системою перевиборів здійснюється контроль за діями держави, її законодавчих і виконавчих органів. Такою ж підставою є визнання і законодавче оформлення основних прав і свобод громадян та рівень їх практичної реалізації. Визнання основних прав і свобод громадян є одночасно передумовою для обмеження влади інших соціальних інститутів: сім’ї, церкви, школи. Без такого обмеження демократія не буде повноцінною.

Нарешті, державна влада не буде обмеженою і контрольованою без існування розвиненої і розгалуженої політичної системи – політичних партій, професійних спілок, громадських об’єднань, просвітницьких товариств тощо. Саме через їх діяльність громадянське суспільство контролює дії держави, особливо її силових структур, котрі водночас є і гарантом, і постійною загрозою демократії.

Часто демократію ототожнюють зі свободою. Це вірно лише щодо усунення зовнішнього примусу, обмежень, незаконних переслідувань з боку владних структур. Тобто це правильно переважно в контексті “свобода від”: злиднів, несправедливості, невігластва, здирства, невиправданої нерівності, самочинства, свавілля тощо.

Демократія – це також свобода вибору: історичної перспективи, ціннісних орієнтацій, способу соціальних нагромаджень і вилучень, механізмів винагороди, критеріїв стратифікації, законодавчих органів і владних персоналій, способу соціалізації, місця проживання, професії, шлюбного партнера та ін. Проте позитивний зміст свободи (вільний соціотворчий процес) швидше залежить від наявних ресурсів розвитку (рівня культури, освіти, науки, техніки, особистісного потенціалу суспільства і т. п.), аніж від демократії. У цьому відношенні демократія – це формально гарантована свобода, а культура – в широкому значенні цього слова – є її змістовним ресурсом, позитивним наповнювачем.

У такому значенні демократія є передумовою і політичним гарантом керованого розвитку, але не його визначальним чинником. Більше того, надмірна демократія без відповідного розвитку персонального і колективного суб’єктів загрожує соціальною дезорганізацією і хаосом.

Складові компоненти демократії (громадянство, представництво, права людини) по-різному орієнтують суспільство, в т. ч. його соціотворчі дії. Громадянство утримує в собі прагнення до політичної рівності з одночасною соціальною інтеграцією (у падку керованого розвитку). Воно виявляється також у приналежності до співгромадян за місцем проживання, сусідської общини, територіальної громади, регіону та геополітичного простору (національної, унітарної чи федеральної держави).

Громадянство окреслює політичний простір співіснування та узаконеної боротьби, поза яким знаходяться чужинці, неспільники, конкуренти або вороги. Представництво уособлює прагнення до висловлення, подання, демонстрації і ствердження особливих інтересів, структурованих за певними відмінностями (передусім за багатством, владою і престижем) соціальних груп. Держава, політична влада і вплив тут розглядаються як інструменти на службі цих інтересів.

Права людини є прагненням до обмеження владно-політичної експансії держави на користь соціальності як такої, визнанням здатності суспільства до самоврядування без зовнішнього нагляду і контролю шляхом конвенції, домовленості, компромісів, визначення норм і правил поведінки, встановлення балансу індивідуальних і колективних інтересів.

Визнання за людиною природних, ніким не дарованих і насильницьки ніким не відчужених прав і свобод ставить індивіда не тільки у рівне відношення до іншого індивіда, але й до групи, соціальної організації, соціального інституту. Не вони дарують індивіду його права і свободи, а він, за своєю доброю волею, внаслідок згоди і домовленості, відчужує від себе частину прав і свобод на користь соціополітичних структур за умови, що вони будуть діяти в його інтересах і під його особистим контролем.

На основі цього заперечується будь-яке природне, надприродне чи божественне походження соціальної організації людей. Вона є результатом їх спільної волі і цілеспрямованої діяльності. Безпосереднім зречевленням цього є закон більшості, котрий і має відображати загальну волю та історичну необхідність. Остання перестає бути фатальною зумовленістю і вимушеністю, що діє поза намірами людей. Проте закон більшості зовсім не є тотожним народовладдю у вульгарно-політичному контексті, як диктатура більшості щодо меншості, що, як правило, завершується деспотизмом і тоталітаризмом.

Закон більшості (статистика голосів) є принципом демократії лише остільки, оскільки визнається право меншості на власну інтерпретацію історичної ситуації і діяння на її користь у межах закону.

Слід визнати, що ідеальної гармонії між зазначеними складовими компонентами демократії не існує. Вона (демократія) є досить динамічною і крихкою конструкцією. Не можна визнати окремо взятий демократичний досвід за норму, ідеал або