Перший тип надає особливого значення обмеженням влади і визнанню основних прав людини. Історично це найперша форма демократії, що з’явилася на світ у результаті буржуазних революцій і ствердилася у політичній практиці завдяки буржуазному рухові. Вона зовсім не є найкращою чи домінуючою формою демократичної взаємодії. Історично склалося так, що потреба у знищенні абсолютистської монархії середньовіччя передбачала появу держави із обмеженими законами, повноваженнями, з визнанням невід’ємних прав і свобод людини, на обмеження яких не може претендувати ніхто, в тому числі монарх. В ідейно-теоретичному і культурно-пропагандистському аспекті цю теорію і практику політичної взаємодії розробляє лібералізм. Батьківщиною такого типу демократії є Великобританія.

Другий тип надає особливого значення громадянству, Конституції та механізмам ідейно-психологічної інтеграції суспільства. Громадянство розуміється як рівність усіх без винятку перед законом; Конституція – як політично оформлений соціальний договір між народом і правлячою групою; соціальна інтеграція тлумачиться як створення із соціально і етнічно розрізнених груп єдиної політичної нації – держави. Демократія тут виглядає швидше прагненням до рівності, аніж до свободи. Остання тлумачиться як свобода рівних перед законом громадян.

Змістом демократії, в результаті такої акцентації, стають соціальні, а не власне політичні процеси. Політичні права, у кінцевому результаті, набирають вигляду права на соціальну рівність. Остання тлумачиться не як подібність праці і споживання, але як право на одночасний старт і справедливе – за законом – оцінювання досягнутих результатів. Тому демократія у цьому випадку зовнішньо має вигляд меритократії – заслуженої винагороди за особисту ініціативу, таланти і зусилля. Найбільше досвіду на цьому шляху набули США.

Третій тип демократії акцентує свою увагу на представництві особливих інтересів через політичну систему (політичні партії, професійні спілки, громадські організації тощо). Демократія, за таких умов, протиставляється олігархії, оскільки у представництві уособлюються перш за все інтереси основної або трудящої маси населення. Тому особливо гостра боротьба ведеться проти різного роду привілеїв – влади, достатку та доступу до механізмів розподілу престижу (засоби масової інформації, освіта, культура).

У даному випадку демократія найбільш схожа на народовладдя, а опозиція “народ – правителі” визнається принциповою і визначальною. Міра демократизації суспільства співвідноситься із збільшенням демократичного контролю знизу в усіх сферах суспільного буття (в общині, на підприємстві, на рівні держави, її інституцій). Типової форми вона набула у Франції.

Можна також говорити про тип чи різновид демократії відповідно до її зв’язку з конкретним елементом системи історичних дій. Боротьба за контроль над культурною моделлю розвитку передбачає вільну комунікацію, тобто демократію у сфері культури та ідеології. Ефективна економіка, як передумова соціальних нагромаджень, потребує виробничої демократії. Вилучення і виробництво ресурсів розвитку викликає необхідність в управлінській демократії.

Соціальна мобілізація та інтеграція на ґрунті цінностей розвитку потребує свободи творчості, тобто демократії у сфері культури – культурного споживання і комунікацій. Справедлива – за критеріями внеску у процес розвитку – стратифікація передбачає законність і демократичний контроль за соціальною мобільністю, аби вона не була обмеженою лише економічною стратифікацією чи розподілом груп за ознакою влади.

Для розвитку особливого значення набуває взаємний демократичний контроль основних соціальних суб’єктів – панівного і пригніченого класів. Контроль з боку пригніченого класу спрямований на те, щоб перешкодити панівному класові перетворитися на пригноблюючий клас, усі турботи якого були б сконцентровані на розподілі та споживанні. Контроль з боку панівного класу перешкоджає пригніченому класові зануритися у повсякденність побутових турбот, індивідуальне виживання, суто споживацький пасивний конформізм.

Література

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М.: Прогрес, 1993.
2. Большой толковый социологический словарь. – М.: Вече-Аст, 1999. – Т. 1–2.
3. Брукан С. Плюрализм и социальные конфликты: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1990.
4. Грушевський М.С. Початки громадянства. – М., 1921.
5. Гавриленко І.М., Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія. – К.: КВГІ, 1998.
6. Зиновьев А.А. Запад. Феномен западнизма. – М., 1995.
7. Гавриленко І.М. Чи потрібна державі ідеологія// Віче.– 1996. – № 4.
8. Гавриленко І.М. Ідеологічна ситуація в Україні// Віче. – 1997. – № 4.