Отже, складається досить парадоксальна ситуація: згідно з основними політологічними критеріями, Україна відповідає більшості критеріїв демократії. Водночас навряд чи хто в Україні і за її кордонами плекає особливі ілюзії щодо демократичності українського устрою. Україна перебуває під постійним наглядом ПАРЕ, час від часу наражаючися на небезпеку виключення з цієї поважної організації саме через проблеми з порушенням демократії.

Міжнародна організація «Freedom House» у своєму щорічному моніторингу стану свободи у світі користується своїм набором критеріїв щодо рівня політичної та громадянської свободи у різних країнах: 8 запитань щодо політичних прав і 9 – щодо громадянських свобод, кожне з яких ранжується за 7-бальною шкалою, де «1» означає найвищий рівень дотримання відповідної показника, а «7» – найнижчий, повну відсутність. Згідно із кваліфікацією моніторингових досліджень «Freedom House», Україна постійно перебуває у групі «частково вільних країн», причому, за даними останнього дослідження 2000 року, Україна була зазначена серед 12 країн світу (разом з Росією, Киргизією та ін.), де ситуація з дотриманням прав людини погіршилася. Наскільки прийнятні критерії, запропоновані фахівцями з «Freedom House» для вимірювання реального стану та динаміки демократизації? У цілому щорічне моніторингове дослідження дає наочну картину стану свободи у світі, зображуючи «карту свободи», показуючи динаміку процесу демократизації у світі. Але, як кожне великомасштабне дослідження, яке охоплює геть усі країни, є виміром дуже приблизним і викликає чимало зауважень. Головне у тому, що уся процедура вимірювання і виставлення оцінок ґрунтується на оцінках експертів, відбір яких у країнах ніколи і ніде у звітах та публікаціях не конкретизується, так само як і їхня кількість. Тому, очевидно, що оцінки випливають не так із реального стану речей, як з підбору експертів, рівня їх критичної налаштованості щодо оцінок власної країни. Зокрема, розмови з фахівцями з Румунії виявили практично однакову ситуацію – як економічну, так і політичну (про це свідчать і публікації), але у класифікації «Freedom House» Румунія перебуває у категорії вільних країн, а Україна – напіввільних. По-друге, у запитаннях, що ставляться перед експертами, відчувається захоплення інституціональними критеріями, враховується фактична наявність чи відсутність певних демократичних інститутів та механізмів. Щодо ефективності їх функціонування, чіткі критерії не заявлені, отже, це знов таки залежить від особистої критичності експертів.

У чому ж причина того, що звичні політологічні інституціоналізовані показники демократії виявляються недостатніми для вимірювання демократії у таких суспільствах, як Україна? Річ у відмінності шляхів, якими стверджувалися ці демократичні інститути у країнах з давніми демократичними традиціями і у новоутворених демократіях, що виникли у другій половині ХХ століття. У «старих» демократіях демократичні інституції утверджувалися поступово, під тиском громадянського суспільства, яке крок за кроком виборювало у влади свої права. Сучасні досягнення західного світу у розвитку демократії не були «подаровані» владою народу, а є результатом тривалої боротьби громадян за загальне виборче право і рівні права. Демократичні закони і механізми були лише інституціональним втіленням того рівня, якого добилося громадянське суспільство. Саме тому, з точки зору західних підходів, наявність даних інституцій (особливо ж – змагальних виборів, свободи об’єднань тощо) є ознакою та критерієм відповідного цим інституціям рівня демократичного розвитку.

В Україні та інших постсоціалістичних країнах, особливо ж пострадянських, упровадження демократичних інститутів та механізмів сталося одномоментно, в результаті падіння авторитарних режимів та проголошення «європейського вибору». Проте наскільки реальна та дієва подібна демократія, встановлена «декретом» з сьогодні на завтра? Звичайно, подібний шлях демократизації теж можливий, і ним йшло чимало країн, в тому числі й ті, що нині мають найвищі оцінки щодо рівня демократичності – Німеччина, Австрія, Фінляндія після поразки у другій світовій війні. Проте питання у тому, наскільки ці встановлені демократичні інститути і механізми дієві, чи відбувається поступальний процес наповнення цих інституцій реальним змістом? А для того, щоб це визначити, недостатньо політологічного інституціонального підходу (адже інститути вже наявні), не вирішує справу й експертний підхід, який все ж завжди грішить суб’єктивізмом. Потрібні показники, які б об’єктивно вимірювали демократичний процес з точки зору його цільового «споживача» – «демосу», себто, громадян. А замірами оцінок «демосу» саме й займається соціологія.

Отже, демо-кратія може вимірюватися двома видами показників: як заміри «кратії», тобто, з точки зору інститутів та механізмів, що представляють владу, і з позицій «демосу», тобто, оцінок рівня їх дієвості громадянами. Адже значення демократії – не у самих інститутах, а у тих функціях, яку вони виконують – бути важелем впливу «демосу» на «кратію». Якщо перший, інституціональний ряд показників розробляють політичні науки, «демосний» підхід презентує соціологія, соціологічні виміри і аналітичне осмислення громадської думки.

Щоб мати змогу судити про те, чи йде трансформація суспільства у демократичному напрямку, потрібна система соціологічних показників, які б дозволили відстежувати і замірювати процес демократизації. А для цього найбільш придатні моніторингові дослідження, які дають змогу простежити динаміку процесу, у нашому випадку – зростання або зменшення усвідомлення громадянами своїх можливостей впливу на владу.

Наше дослідження ґрунтуватиметься на двох моніторингових опитуваннях громадської думки:

Серед усього загалу запитань будуть виділені такі показники: