Соціальна держава є продуктом розвиненого промислового суспільства. Заміна класифікації стратифікацією, визнання ідеологічного і політичного плюралізму, значна соціальна мобільність, демократія виключають можливість довговічного утримання влади одним класом чи прошарком. У такому суспільстві постійно змінюються найближчі оперативні цілі та засоби її досягнення. Державний апарат рекрутує своїх чиновників з усіх верств населення, сходження на верхні щаблі влади залежить не стільки від економічного становища, скільки від освіти, престижу і популярності. Соціальна держава контролює ринок, здійснює певний захист населення, особливо його найменш забезпечених груп, прагне до врівноваження прибутків різних груп населення, розширює доступ до освіти, медицини, культури. Проте вона, звичайно, залишається інструментом власників. Тому спрямовує свої зусилля на підтримання інституту власності, а відстань до влади окремих верств і прошарків населення визначається насамперед їх економічним становищем. Але не стільки багатством самим по собі, скільки здійсненою конверсією грошового капіталу в політичний. Для соціальної держави характерна жорстка підпорядкованість виконавчої влади законотворчій і судовій, значна залежність від громадської думки.

Національна держава утворюється за умов, коли її суб’єктом стає окрема нація. Остання визначає пріоритети, вибір цілей і засобів, вводить відповідні їм засоби стратифікації, а соціальну мобілізацію здійснює на основі етнічних цінностей. У чистому вигляді нація-держава існувала хіба що в античній Спарті. В інших випадках мова може йти про державну націю, населення якої складає більшість на даній території, а політика спрямована на реалізацію її національних інтересів і пріоритетів. Рівень культурної автономії національних меншин відбиває стан демократичності та правового характеру даної держави.

У випадку, коли суб’єктом державної влади є група загарбників, які перетворили підкорену територію у джерело власного збагачення, державні функції стають відверто паразитичними. У здійсненні влади переважають репресії, терор, інші засоби прямого фізичного примусу і тиску. Така політична еліта в найбільшій мірі підпадає під визначення, яким користувався В. Парето: “еліта левів”. Під тиском різних обставин, передусім необхідності налагодити нормальну господарську діяльність, войовничі прибульці (інколи це революційна еліта, яка силою прийшла до влади) бувають змушені вдатися до легітимізації своєї влади задля її подальшого продовження. Це відбувається, як правило, через її обмеження на законодавчій основі, що більш ефективно, аніж пряме фізичне насильство.

Чим більше продовженим у часі є існування певної політичної еліти та її державної структури, тим більш узаконеною вона виглядає. Тому основним прагненням будь-якого державного утворення є продовженість існування у часі. Соціальний простір (державна територія) і соціальний час (історичний простір існування) є найважливішими механізмами легітимізації влади, яку М. Вебер у свій час назвав традиційним типом панування. Але легітимність влади не гарантує її вічності, бо у суспільстві завжди діють протилежні сили, які прагнуть зруйнувати встановлену легітимність. Можна назвати такі способи руйнації монополії на владу: політичні революції, коли до влади приходить інша політична еліта, котра персоніфікує інший сегмент суспільства (прошарок, клас чи нову етнічну групу); завоювання даної території іншою, більш сильною державою; розпад даної політичної структури на складові елементи як наслідок переважання дезінтеграційних процесів (відцентрових сил) над інтеграційними (доцентровими силами).

Розпад попередньої державної структури і характер новоутворення залежать від типу минулого державного утворення. Якщо в основі попередньої держави лежали різноетнічні території, то розподіл відбудеться за етнічним принципом. Якщо ж класи чи прошарки є несумісними між собою, то розпад держави супроводжуватиметься громадянською війною, бо опозиційні групи не можуть розійтися по різних територіях. Демократія є найбільш надійною основою легітимізації та усталеного (продовженого) історичного державного існування. Вона здатна до утворення узгодженого компромісу, завдяки чому знімається внутрішньодержавна напруга. Демократія дозволяє здійснити нову легітимізацію без значного порушення соціального порядку шляхом збереження виконавчої влади, яка має бути ідеологічно і політично нейтральною, діяти в суворій відповідності із законом. Демократії як способу легітимізації слід віддати перевагу ще й тому, що вона здійснює функційне заміщення. Відкидається прямий фізичний примус і пропонуються ідейно-психологічні засоби впливу – пропаганда, агітація, переконання, просвітництво. Але і демократія утримує в собі власне заперечення, можливість переродження, зворотної конверсії: перетворення духовних засобів політичного впливу на прямий фізичний примус. У такому разі мова може йти про антидемократичну революцію. Вона менш можлива за умов широкої легітимізації, вкоріненості самої демократії у суспільстві. Демократія має стати його звичкою, традицією, нормою. А це залежить від часу, продовженості існування самої демократії. Отже, соціальний час є важливою передумовою та інструментом легітимізації самої демократії.

Залежно від способу розподілу влади серед панівної верхівки держави можна розподілити на монархії та республіки. У першому випадку вся монополія влади передається в руки одного самодержця. У другому – влада розподіляється серед обраної правлячої групи. Це в значній мірі формальний момент: жоден монарх ніколи не править одноосібно, а серед панівної еліти влада формально або фактично може зосереджуватись у руках однієї або небагатьох осіб.

Надати переваги якійсь одній формі правління важко. Проблема тут полягає скоріше в тому, наскільки влада підконтрольна основній масі населення. Вважається, що монархія менше підлягає такому контролю. До того ж успадкування влади однією і тією ж родиною позбавляє суспільство можливості здійснити вибір і селекцію найбільш гідних кандидатур. Між монархією та республікою існують перехідні форми: конституційна монархія або монархічна республіка. Певним відтворенням даної ситуації в сучасних умовах є президентські і парламентські республіки, де президент якоюсь мірою виконує функції монарха: він є водночас главою законодавчої, судової, виконавчої та військово-адміністративної влади. Це