кладеться в підґрунтя правотворчості і судочинства, перетворюючи закон в інструмент політичного нагляду, а правові інституції – в засіб духовного контролю, формування стерилізованого однодумства. За ідеологічними критеріями (вірністю офіційно визнаній ідеології) відбувається економічна, владна, статусно-рольова і престижна стратифікація, розподіл людей і груп за соціальними позиціями. Така держава не може бути правовою в принципі. З кожною новою зміною політичної риторики, що незворотньо у плинному світі, змінюються закони та способи їх застосування, що породжує правове свавілля. З усіх державних структур домінуючими стають ідеологічні і пропагандистські органи та знаряддя їх силового забезпечення – армія, внутрішні війська, поліція.
Внутрішнім змістом їхньої діяльності стає нагляд. Управління, керівництво й адміністрування у такій державі теж має ідеологічне забарвлення. Їхня діяльність оцінюється за критеріями “опре дмеченої ідеології”. З цього ж боку інтерпретуються мотиви соціальної поведінки: праця для загального добра (а не задля власного добробуту); законослухняність стає знаком ідеологічної вірності; суспільна активність та ентузіазм розглядаються як вища міра ідеологічної ангажованості; церква, сім’я, школа, виробництво функціонують заради зміцнення держави.
Не маючи природної легітимності (добровільного соціального контракту правителів і народу), така держава централізується, бюрократизується і технократизується, а суспільство надмірно одержавлюється. Соціальна мобілізація відбувається лише на засадах ідеологічної мотивації. А оскільки сама ідеологія зведена тут до риторики, то за активність державного життя сприймається насамперед безперервний ідеологічний дискурс, монолог “зверху – вниз” із штучно утвореним “зворотним зв’язком”. Тому соціальна активність вимірюється за критеріями демонстрації ідеологічної ангажованості. На цих же засадах здійснюється соціальна інтеграція: вона прагне до “морально-політичної єдності”.
Суб’єктом або швидше утримувачем ідеології стає партія. Вона посідає місце центрального елемента такої держави, тому її можна назвати партократичною. Потрібно зазначити, що в ній сильно відчуваються риси охлократії. Щоправда, функції натовпу тут своєрідні: народна маса використовується як інструмент агресивного і ворожого ідейно-психологічного і фізичного тиску на автономні та опозиційні угрупування. Отже, тоталітарна держава поєднує ознаки монархії, диктатури, деспотії, тиранії, бюрократії, охлократії, технократії; використовує свавілля, беззаконня, нерівність, несправедливість, несвободу, відсутність громадянських прав тощо, поєднуючи їх з надмірним ідеологгічним контролем і фізичним тиском.
Структурна організація держави відтворюється шляхом дії інституційних функцій. Класова держава звужує функції інтересами панівних груп. Репродуктивна функція при цьому разі діє переважно в напрямі відтворення панівного класу такими шляхами:
1) збереження наявного становища на виробництві (відносин власності, обміну, розподілу і споживання, визначення мети та основних умов виробництва, розпорядження і контролю за використанням засобів і продуктів виробництва тощо);
2) використання панівного економічного становища для досягнення політичної влади (безпосередньо – шляхом делегування власних представників у керівні структури держави; опосередковано – через контроль за діяльністю державної аміністрації на основі товарно-грошових механізмів);
3) конверсії економічного і політичного панування в культурно-ідеологічні, освітні та ідейно-психологічні переваги.
Відповідно до цього панівний клас прагне до контролю над змістом і формою соціальних комунікацій; відфільтровує інформацію, здійснює класову редукцію смислотворчих процесів, насаджує вигідні для себе культурні символи і значення, намагається зміст спілкування обмежити такою тематикою, яка віддзеркалює його власний досвід, домагання, цілі та спрямування. Деформується і селективна функція держави: соціальний відбір, стратифікація, посадова, професійна та соціальна кар’єра досягаються на основі формально обраних критеріїв оцінювання, заохочення, винагороди і легітимізації досягненої соціальної позиції. Це помітно і в дії інших функцій – регулятивної, продуктивної, адаптивної, інтегративної, соціалізуючої, гедоністичної .
Проте варто висловити деякі застереження, аби не спрощувати реальний процес функціонування держави. Панування жодного класу не буває настільки могутнім, щоб цілком підкорити всю діяльність держави. Йому протистоїть організований пригноблений клас, який, у свою чергу, прагне здійснити в доступних йому межах контроль над політичними інструментами, в т. ч. реалізацію функцій держави. Насамперед, він хоче розширити можливості соціальної мобільності, включити в культурно-освітній процес власний досвід і цінності, вплинути на соціальну комунікацію, представити і легалізувати власний інтерес. Пригноблений клас намагається протидіяти надмірній насильницькій ідейно-психологічній інтеграції на невигідних для себе підставах; пропонує свою гедоністичну функцію (скажімо, надати державним святам свого тлумачення і створити паралельні (“класові”) форми дозвілля: стадіон – проти театру, дні солідарності трудящих – проти днів державних свят, карнавали і народні гуляння – проти салонних вечірок тощо). Жоден клас, крім того, не здатний підкорити повністю адміністративні та інші владні структури держави. Вони в значній мірі стоять над класами і суспільством у цілому.
Будучи соціальним інститутом, держава не тільки гарантує умови відтворення панівного класу в даній якості, а й зацікавлена у продовженні власного існування. Тому соціальні функції набувають і суто державного забарвлення. За таких умов репродуктивна функція діє задля збереження саме державних інституцій. Для цього створені і відповідні силові структури: армія (збереження державної території), внутрішні війська (збереження державного, а не класово інтерпретованого порядку), спецслужби тощо, які прямо чи опосередковано діють у напрямку захисту існуючого державного устрою.
Відповідно реалізуються й інші функції держави. Наприклад, комунікативна функція розглядається як рух інформаційних потоків або ж як засіб діалогу з народом задля обґрунтування своєї доцільності, корисності, необхідності, створення відповідного позитивного іміджу.
Нарешті, соціальна сутність держави також залежить від характеру самого панівного класу. Якщо цей клас – керівний, здатний забезпечити суспільний розвиток, то він акцентує увагу не на репродуктивній, а на продуктивній функції. Відповідно і соціальну комунікацію розглядає як засіб пропаганди своєї соціальної утопії. Соціальну інтеграцію і мобілізацію він прагне здійснити на ґрунті цінностей розвитку, стратифікацію проводить на основі еквівалентного обміну між соціальною позицією індивіда або групи, наявними ресурсами розвитку