Особлива зацікавленість панівного-керівного класу в засобах розвитку (культура, освіта, наука, технологія) змушує його у значній мірі нехтувати своїми найближчими інтересами задля інвестицій, організаційної та ідеологічної підтримки цих суспільних сфер, діяння за критеріями загального інтересу. Зрозуміло, що панівний-пригноблюючий клас діятиме протилежним або суттєво відмінним чином. Він зацікавлений передусім у використанні державних інструментів заради свого відтворення як групи розкішного споживання. Тому прагнутиме перш за все до насильницької інтеграції, монологічного (зверху-вниз) спілкування, ідейно-психологічної асиміляції шляхом пропагандистських маніпуляцій свідомістю, владного пригнічення соціальної мобільності. Монополія сили використовуватиметься ним як інструмент самоізоляції, дистанціювання, насадження власної зверхності і впровадження стратифікації за розподільчими і споживацькими критеріями.

Національна держава передбачає наявність державної нації як основного монополіста силових інструментів. Але міра їх монополізації у значній мірі залежить від політичного режиму. Чим демократичнішою є держава, тим менше у політичній сфері буде відчуватися її суто національний характер. Права людини вже гарантують права національних меншин, а наявність культурної автономії виключає можливість насильницької денаціоналізації, втрати культурної автентичності і самобутності.

У свою чергу міра демократизації суспільства визначатиметься конкретно-історичними характеристиками нації. Аналогія з класами тут досить очевидна. Нація, що здатна до історичного розвитку, діятиме в такому ж напрямі, як і панівний-керівний клас: прагнути організувати ефективну економіку, вилучити із суспільних накопичень ресурси для розвитку, налагодити продуктивний соціальний діалог, здійснити соціальну мобілізацію тощо. Відмінність полягатиме лише в тому, що культурна модель розвитку матиме національне забарвлення. У комунікативних процесах особливо наголошується на етнічних мотивах спілкування (мова, національна символіка, фольклорні компоненти культури тощо); у соціальній стратифікації суттєву роль починає грати походження, а також і відношення до національної культури. Ці мотиви можуть діяти і в соціальній мобільності, селекції, інтеграції (на національних цінностях), диференціації, адаптації. Державне регулювання буденної і святкової ритміки життя матимуть відповідне спрямування: святкові дні за формою і вмістом будуть тяжіти до національного забарвлення. Всі ці тенденції отримують більш націоналістичну трансформацію за умови, якщо панівна нація не є в той же час керівною. Вони набувають відверто націоналістичного спрямування, коли державна нація перетворюється у панівну-пригноблюючу групу.

Соціальна держава виникає у більшості випадків за умови існування врівноваженої класової і міжетнічної структури за демократичного режиму. Основною передумовою її є відсутність чітко окресленої панівної нації і наявність керівного класу. Соціальну державу характеризує відсутність структуризованої панівної групи класового або національного походження. Окрім цього, мають виконуватися інші важливі вимоги: не співпадати групи економічного і політичного панування, престижу, статусу, авторитету і впливу; спостерігатися інтенсивна соціальна мобільність, особливо – вертикальна; існувати всі атрибути демократії (розподіл влади, особисті права і свободи, ефективне судочинство, розвинені і незалежні засоби масової інформації тощо); нечисленні маргинальні і люмпен-пролетарські прошарки (етнічні меншини, зубожілі прошарки населення, криміногенні і девіантні угрупування тощо); відсутнє агресивне зовнішньополітичне оточення та ін. У такому суспільстві держава діє насамперед як інструмент правової регламентації, координації і контролю. Вона (держава) виведена за межі законотворчості і здійснення судочинства, виступає переважно гарантом конституційного устрою, не бере безносередньої участі у відтворенні (в усякому разі. в інтересах певного класу чи нації), а лише гарантує умови нормальної репродукції існуючого соціального порядку. По можливості така держава відокремлена і від соціальної комунікації, яку здійснюють основні суб’єкти політичної взаємодії у межах громадянського суспільства; її призначення в іншому – не допустити монополізації засобів суспільного спілкування, в т. ч. і з боку державних структур. Адаптація і соціалізація населення, в першу чергу підростаючого покоління, відбувається в системі освіти і виховання, які або автономні від безпосереднього контролю, або приватні. Інтеграція суспільства відбувається на основі норм права як єдиних для всіх модусів поведінки. Така держава орієнтована на цінності інтеграції, а не на розмежування. Тому об’єктом її впливу є перш за все девіантні структури, групи та окремі індивіди (криміногенні структури, надто специфічні субкультури, маргинальні прошарки: молоді, безробітні тощо). 

Соціальна держава не претендує на духовний контроль, делегуючи його церкві, школі, засобам масової інформації, добровільним асоціаціям і громадським організаціям. Не претедує вона і на монопольний контроль над використанням дозвілля і вільного часу взагалі, слідкуючи лише за дотриманням законності та суспільної етики. Державні свята носять загальносуспільний (загальнонаціональний) характер: День незалежності, матері, дитини, праці тощо. Не доцільно їй також бути безпосереднім інструментом розвитку або його приборкання. Останній відбувається шляхом самодіяльної соціотворчості громадянського суспільства, вільного вибору через активний діалог, договір, компроміси щодо ціни і розподілу витрат та здобутків. Механізмом такої саморегуляції і самоврядування стає сукупність ринків: економічного, політичного (парламентська демократія), соціального, де відбувається конверсія економічного і політичного становища в соціальну прихильність, статус, престиж, авторитет. Особливого значення набуває конверсія економічного, політичного та соціального становища в культурний та ідеологічний вплив. За таких умов мета держави полягає не в обранні стратегії, шляхів та засобів розвитку, а у правовій підтримці досягнутої конвенції між основними учасниками соціальної взаємодії.

Звичайно, викладені тут типи держав не існують у чистому вигляді. Це – ідеальні моделі. Вони мають лише відносну відповідність щодо емпіричної дійсності і наповнюються реальним змістом у процесі соціологічної діагностики конкретного суспільства.