На підставі наведених обгрунтувань в етиці науки вводиться поняття відповідальності вченого. Академік В.Енгельгардт, який глибоко осмислював етичні проблеми науки, зауважував, що вчений в своїй діяльнсті природньо несе відповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за "повноцінність" отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливості до достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег, логіки аналізу, обгрунтованості висновків. Це і є, за визначенням В.Енгельгардта, елементарна відповідальність вченого, його персональна етика.

Отже, персональна етика - це відповідальність за об"єктивність результату. Втім, за словами самого В.Енгельгардта, це лише - елементарна етика. Тобто - непорушне правило. Але лише ним не вичерпується етика науки.

Подібним чином міркують американські наукознавці Т.Парсонс і Н.Сторер: "персональна відповідальність вченого" - це відповідальність за збереження, передачу, використання і розширення емпіричних і теоретичних наукових знань.

В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обгрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма. В сьогоденній цивілізаційній реальності , яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, кінечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обгрунтуванні, а й в практичній визначенності.

Яким же має бути моральний вибір вченого на початку ХХ1 ст.? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини – це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи – як до об”єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства – через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини – завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості.

Виходячи з усвідомлення таких особливостей, дослідники визначають даний етап цивілізаційного розвитку як технологічну цивілізацію (Грант), добу технологічної культури (Кантен, Дюпон) і подібним чином. Новітні технології, які розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, є знаряддями створення цього технологізованого середовища як штучного світу людської життєдіяльності.

Фантастичними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад – до СНІДу. Можливо також виробляти природним біологічним шляхом необхідні для медицини антигени, вакцини. За допомогою молекул афінного впізнавання і певних методик можна лікувати хворих з пухлинами, розв”язати пробему трансплантації органів. Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліна, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби. На основі генно-інженерної технології конструюють біосенсори і біокомп”ютери, які за висновком фахівців вже з 2000 роцу почнуть витісняти “неорганічні” комп”ютери.

Ще більш значні, ніж у генній інженерії, є технологічні можливості білкової інженерії – конструювання білків з будь-якими наперед заданими властивостями, які можна використовувати для виконання теж наперед заданих життєвоважливих функцій.

Отже, технологічні можливості новітньої біотехнології здаються в принципі необмеженими. Але чи означає це, що існує “наукова санкція” необмеженого втручання в біологію людини? Якщо враховувати той суттєво важливий світоглядний орієнтир, що вимагає сприймати біологічну основу людини не просто як нейтральний фон соціального буття, а як підгрунтя, на якому і завдяки якому людина здатна стати культурною і цивілізованою істотою, то, зрозуміло, ні. Навпаки, сучасна наука , відповідно до етичних своїх засад, може орієнтуватися на відмову від ідеалу перетворення природи, в тому числі і біологічного в людині, в інтересах і за бажанням людини.

Однак це зовсім не означає, що Україна має стояти осторонь бурхливого розвитку новітньої біотехнології. Тим більше, що формування “біотехнологічного світу” людської життєдіяльності стало конкурентним питанням розвитку держав світу. За прогнозами фахівців, з 2000 р. світ розподілиться на дві частини. Одна – країни, що економічно базуються на біотехнології, на підставі чого для них стає можливим розв”язання проблем забруднення оточуючого середовища і генетичної деградації населення. Друга – країни, економіка яких пов”язана переважно з традиційними технологіями, які не дозволяють зменшити негативний тиск на зовнішнє середовище і генофонд населення. На жаль, через об”єктивні обставини приєднання України до 1-ої групи країн є дуже проблематичним.

Крім того, в умовах складного економіко-технологічного розвитку в сьогоденній Україні використання навіть вже існуючих виробничих біотехнологічних процесів може бути небезпечним і мати значні негативні наслідки. Порушення елемантарних технологічних норм здійснення біотехнологічних процесів стає причиною аварій, які загрожують здоров"ю і життю населення. Причому забруднення середовища не може бути локалізоване, небезпека набуває великомасштабного характеру. Зменшення потенційної небезпеки біотехнології вимагає високої технологічної культури взагалі. Інакше небезпека біотехнології є більш реальною, ніж ті блага, які вона може забезпечити.

Техногенна цивілізація визначила таку форму раціональності, яка спричинила кризовий екологічний стан. Як підкреслює В.Стьопін, в техногенній цивілізації формується специфічна система цінностей, відповідно до якої виникає особливе розуміння влади і сили. Влада розуміється не лише як влада людини над людиною, але й як влада над об”єктами