Християнство в СОЦІОсинергетичному контексті

Початок нового тисячоліття став знаковим для християнської спільноти Украї-ни, оскільки саме цей період був ознаменований приїздом на територію країни одного із духовних провідників сучасності Папи Римського Іоана Павла ІІ, а також святкуванням 950-річчя із дня заснування Києво-Печерської Лаври.

Відзначення цих знаменних подій не може бути повним без нового усвідомлення, інтерпретації адекватно знакам сучасності місця, ролі християнства в суспільному поступі людства, адже поява та розвиток цієї релігії ознаменувало собою формування нової соціокультурної дійсності.

З’ясування причин, ініціювавших виникнення, формування та розвиток християнства передбачає вирішення більш загального питання, пов’язаного із розумінням процесів народження, ускладнення, занепаду соціальних структур, джерел, векторів їх потенційного розвитку, пошуком ефективних механізмів, що забезпечують їх інтеграцію в соціальне середовище.

Проблеми розвитку макросоціальних систем, підтримання та забезпечення соціального порядку, інтеграції різних частин соціального цілого із самого початку виникнення соціології знаходились в епіцентрі уваги вчених. Соціальний порядок у засновника соціології О.Конта ототожнювався із процесом розвитку науки, поширенням раціонального, логічного мислення, позбавленого впливу релігійних вірувань; у Г.Спенсера – із появою нових соціальних інститутів, регулюючих складну мережу соціальних взаємозв’язків, із зростаючою складністю соціальних систем та їх поліфункціональністю; у М.Вебера – із тенденцією до раціоналізації, що буквально “пронизує” всі “ніши” соціального буття, зумовлюючи підвищення ефективності соціальної діяльності, а значить, і підвищення балансу соціальних сил; у Е.Дюркгейма зпоглибленням суспільного поділу праці, диференціацією людей по роду виконуваних занять, соціальних ролей та статусів; у Т.Парсонcа — із збалансуванням механізмів диференціації соціальних відносин, що проявляється в збільшенні числа, різноманітності спеціалізованих одиниць всередині системи та інтеграції через розвиток нових форм кооперації, співпраці, тобто, через ціннісний консенсус.

Узагальнюючи погляди класиків соціології щодо шляхів формування та забезпечення соціального порядку, слід відмітити, що, не зважаючи на різноманітність їх підходів, вони розглядали соціальний світ як певний матеріальний, жорсткий об’єкт, як раціональну статичну структуру, розвиток якої можна передбачати, корегувати, спрямовувати в певне русло.

Соціальна практика ХХ століття піддала жорсткій критиці погляд на соціальний порядок як на забезпечення стійкої рівноваги, як на наслідок певних детермінізмів у суспільстві, та ініціювала пошуки соціологами нового альтернативного образу суспільства.

Погляди на суспільство як на модель плинного соціокультурного поля, розуміння його як безмежного потоку соціальних взаємодій, як певного співвідношення порядку та дезінтеграції знайшли своє концептуальне оформлення в 70-80 рр. ХХ сторіччя в міждисциплінарному науковому напрямку – синергетиці. Синергетика покликана відшукати універсальні закони спонтанного порядкоутворення, самоорганізації, що властиві системам різної природи (Космосу, соціуму, людині). Таким чином, проблема самоструктурування, самоорганізації соціального світу стає однією із ключових в сучасній соціологічній думці.

Сучасний соціолог А.Етціоні відповідь на це питання дає в своїй теорії “активного суспільства”, вбачаючи джерело соціальних трансформацій в мобілізації сил колективу, суспільства, здатності останніх творчо, адекватно реагувати на зміни в навколишньому середовищі, змінюючи власну структуру, набуваючи нових організаційних форми. Британець Е.Гіденс, акцентуючи на активній, конструктивній стороні соціального буття, в науковий обіг вводить динамічне поняття “структурація”, під яким розуміє безперервний процес соціальних взаємодій, трансформацій, що здійснюється в рамках існуючих соціальних можливостей та ресурсів. Інший британський соціолог М.Арчер в теорії морфогенезу підкреслює універсальну здатність соціальних систем, на відміну від систем іншої природи, радикально трансформуватись, а також принципову онтологічну відмінність між діями соціальних суб’єктів по створенню певних структур і результатом їх дій; наголошує увагу на емерджентному характері соціальних структур, які одночасно постають і як засіб здійснення соціальної практики, і як її результат.

Екстраполюючи теоретико-методологічні принципи процесу самоорганізації (самосуперечливості, іманентності-спонтанності, активності, відкритості, нелінійності, нерівноважності тощо), розглянемо християнство з точки зору синергетичної перспективи, як самоорганізований процес у часі та в просторі, що охоплює всі можливі етапи структурування соціального явища: його виникнення, розвиток, самоускладнення, занепад, руйнування тощо.

Як відомо із філософської традиції, порядок світобудови не є універсальним, вічно даним. Соціальна матерія не інертна, їй притаманні джерела саморуху, зовнішньої та внутрішньої активності. В процесі своєї динаміки вона здатна стимулювати спонтанне зародження нових соціальних систем, структур. Тому не будемо сперечатись із Е.Гіденсом, який вважав, що наше соціальне життя зазнає постійних трансформацій, а його основний зміст полягає в безперервному творенні та відтворенні суспільства.

Аналіз процесів структурування християнства через призму процесів самоорганізації дає можливість одночасно розглядати його і як організаційно оформлену структуру, виникнення якої зумовлено потребами макросоціальної системи, тобто, як адаптаційний результат соціальних процесів, що мали місце в минулому, і, одночасно, як динамічний процес, що передбачає наявність у нього здатності пристосовуватись до впливу низки факторів середовища. В такій площині християнство не можна вважати жорстким матеріальним об’єктом, що набув остаточно оформлених організаційних форм. Синергетична перспектива дозволяє розглянути християнство одночасно і як соціальну структуру, і як процес, що зумовлює відтворення цієї структури. В якості зв’язуючого ланцюжка, який може репрезентувати взаємозв’язок між сталим процесом, що намагається зафіксувати, закарбувати автентичність соціального об’єкту та живою динамікою навколишнього світу, розглянемо механізм адаптації.

Соціальний світ, як і світ природи, складається в основному із відкритих систем, які активно постачають одна одній “будівельний матеріал” (енергію, ресурси, інформацію), необхідні для їх виживання. Без насичення зовнішньою енергією в системі розпочинається “кисневе голодування”, що може зумовити дифузію системи. Коли запас зовнішньої енергії в системі вичерпується, її здатність підтримувати ефективно внутрішні та зовнішні зв’язки суттєво знижується. Як свідчить історія розвитку тоталітарних країн, жорстка боротьба із ідеологічними, економічними флуктуаціями, відсутність ефективного адаптаційного механізму, який дозволяє підтримувати баланс між