Реферат на тему:

“ХВОРОБИ” НАЦІОНАЛЬНОЇ ПСИХІКИ

Д. Сікейрос писав: “Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед”. За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації. 

На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинилася до прояву в українському характері двох патологічних явищ: атрофії та гіпертрофії національної психіки. 

Тож подивимося, яких “хвороб” слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі. 

1. Людина без національних запитів і прагнень — вражена “хворобою” атрофованого національного почуття. Саме існуванням великої кількості таких людей серед українців виправдовували свою шовіністичну політику наші “старші брати”. Звідси і міщанське: “вы же сами ведете своих детей в русскую школу”, і удавана байдужість до мовної проблеми: “говорите на своем украинском, кто вам запрещает?” 

Причини атрофії національної психіки відомі: 
а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть; 
б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;

в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах; 

г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та ін. 

Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій “хворобі” піддаються переважно люди остійського, рідше динарського типу. 

2. Якщо національність може бути об’єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв тощо. 

Це — гіпертрофія національної психіки. Їй піддаються, як правило, люди емоційного складу — понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї. 

Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали “буржуазним націоналістом”. На думку деяких російських психологів на цьому ж грунті з’являється також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: ці риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, навряд чи буде характерною національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки — відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації. 

Обидві “хвороби” національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно більших затрат на “лікування”, довшого часу і більших зусиль, оскільки самі “хворі” не усвідомлюють своєї “хвороби” і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів. 

Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної. За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм. 

Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм “пізнай самого себе”, не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й сьогодні. 

Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, що мирно уживаються з лінощами остійця. “Чистих” типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу. 

І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров’я нації цілком залежить від здоров’я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам’ять наших пращурів!