Іншою загрозою такого розвитку подій була б анігіляція політичної влади на користь економічного ринку, де влада конституюється у відповідності з товарно-грошовими ресурсами. Політика в такому разі може розчинитися у ринку, де діятимуть закони могутності обмінного ресурсу, попиту та пропозиції. Простіше кажучи, встановлюватиметься повністю корумпована політична влада, де держава використовується як політичний інструмент економічно панівного класу. Саме так, як її визначає класичний марксизм.

Вихідним принципом демократії у новітній час стало визнання верховенства влади народу. Він заперечував узвичаєні способи легітимізації влади: традиції, воєнні завоювання, божественну волю. У новій інтерпретації утримувач влад тлумачиться як представник народу; останній його висуває, спрямовує, контролює і залишає за собою право змінити, якщо визнає його дії невідповідними. Народ постає як верховна влада, а його суверенна воля – як єдино можлива форма її (влади) легітимізації.

Влада ж постає як продукт суспільного консенсусу, як влада більшості – вираз всезагальної волі. Прийнятий у Великобританії в 1689 році “Білль про права” – перший демократичний маніфест нового часу – ще не зовсім ясно висловив цю ідею. Він стверджував, у основному, права общин і лордств та спосіб правових, себто договірних, взаємин між ними.

Інакше стверджувався цей принцип у документах французької та американської революції. Тут принцип верховенства влади народу та його політичного суверенітету прокламується більш чітко і ясно. Абсолютистська монархія розглядалася як основна перепона суверенній владі народу. Значною мірою це було втіленням ідеї суспільного договору (Гоббс, Руссо, Локк), згідно з якою соціальні відносини постають наслідком добровільної згоди і соціального контракту.

Без визнання і реалізації даного принципу демократія неможлива. Але це не означає, що демократія – лише народовладдя. Теоретики суспільного договору акцентували на загальній волі та історичній необхідності. А це не зовсім те ж саме, що влада більшості, виголошена шляхом вільного вибору (демократичних виборів).

Загальна воля може бути репрезентована і монархом, і деспотом, і партією, її центральним комітетом чи навіть окремим вождем. Тому, не дивно, що прихильність до суспільного договору не завадила Гоббсу бути монархістом, а Руссо – визнавати лише пряму демократію, у межах територіальної общини.

Визнання влади більшості, на основі виборів, означає більше, аніж загальну волю. Тут декларується і право народу на помилку, точніше – юридичну непідсудність народу. Підсудними, а тому й підкарними, можуть бути лише його представницькі органи та персоналії.

У більш точному розумінні визнання політичного суверенітету народу передбачає визнання політичного порядку, себто заперечення прямої демократії. Саме тут утримується ще одне джерело переродження демократії. Народ може втратити контроль за своїми представницькими органами. А ті – у свою чергу – над владними механізмами держави. Найвірогідніше це відбувається за умов соціальної нестабільності, зниження загальної керованості соціальними процесами. Звідси випливає внутрішня суперечність політичних революцій: починаються вони під демократичними гаслами, а завершуються часто авторитарними, деспотичними чи тоталітарними режимами.

Визнання суверенітету народу щодо влади природно передбачає надання йому громадянських прав. У випадку ж ототожнення народу із самодержцем, окремою партією, вождем тощо слід відмовитися від його права змінювати правителів, а значить – права індивідуального вибору і вільного політико-ідеологічного самовизначення.

Визнання громадянських прав автоматично виключає расові, релігійні, станові, професійні чи інші привілеї, даровані наперед і визнанні законом, мораллю або традицією. Це був наступний крок у розвитку західної демократії. У певній мірі даний процес проходив під знаком заперечення англійської моделі демократії, яка вводила в демократичну взаємодію соціальні суб’єкти (общини і лордства), але не включала окремого громадянина. Така обмеженість англійської моделі демократизації долається французьким і американським досвідом, який ґрунтується на рівності політичних прав індивідів, а не груп.

Наступним кроком у розвитку демократії було визнання принципу співучасті. Формального визнання індивідуальних та колективних прав і свобод замало для реальної демократичної взаємодії. Потрібна ще особиста та групова ініціатива, самоорганізація, практичне втілення політичної волі. Цей бік демократії стверджується, на нашу думку, у класовій боротьбі різних верств трудящих і в робітничому русі. Але в тих випадках, коли цілі робітничого руху означені помилково (фізичне знищення свого класового супротивника та захоплення політичної влади як самоціль), такий соціальний рух стає основою антидемократичних дій. Боротьба за розширення співучасті у політичних рішеннях та контролю за їх виконанням лежить в основі й інших соціальних рухів: жіночого, молодіжного, екологічного, руху за мир, ядерне роззброєння тощо.

Певний час демократія у Західній Європі ототожнювалася з республіканським державним устроєм, побудованим на засадах розуму і раціональності. У своєму позитивному значенні вона передбачала волонтерську співучасть громадян у державних справах. Проте такий підхід містить у собі і певні внутрішні суперечності, обмеження і загрози: співучасть у державних справах реально можлива для найбільш мобільної, освіченої і організованої частини суспільства.

Таке обмеження ще сильніше проявляється при спробах раціоналізації політичних дій і рішень як обов’язкового принципу і критерію громадянської активності. Подібний підхід розподіляє членів суспільства на активних і пасивних, раціоналістів і ірраціоналістів, свідомих і несвідомих, освічених і неосвічених (невігласів) і т. ін., дозволяючи першим управляти державою, а другим – бути їх пасивним об’єктом. За таких умов демократія вважається можливою і тоді, коли