При такому підході не виконується дуже важлива вимога демократичної взаємодії – забезпечення прав меншості, навіть якщо ця меншість не дуже політично активна, мало освічена і в цілому байдужа до публічних справ.

Справжня демократія полягає у тому, аби залучити до неї всі без винятку прошарки населення: кому надаючи відповідні права і гарантуючи їх виконання; кого виховуючи і просвіщаючи. Демократична процедура має щодо цього досить можливостей, адже зазвичай вона розпочинається з місцевого самоврядування, де проблеми і розклад позицій є очевидним, аби не вимагати для свого вирішення спеціальних експертів.

У практичному ж відношенні республіканізм вилився у явну чи приховану сегрегацію щодо тих груп населення, котрі не відповідали висунутим вимогам. Саме на ґрунті цієї ідеології вводилися майнові, освітні, культурні та інші цензи і заборони на участь у виборах. Не допускалися до виборів і жінки, як істоти нібито менш раціональні, аніж чоловіки, тобто такі, котрі не можуть керуватися розумом і відповідальністю.

Республіканізм як різновид політичної демократії суперечить також визнанню прав людини, в тому числі її права або свободи релігійної совісті. Адже релігія звертається не до розуму, а до почуттів. Виходило, що релігійна приналежність людини суперечить її прагненню до політичної діяльності на демократичних засадах. Республіканізм як політична течія був противником релігії, він прагнув відлучити церкву не лише від держави, але і від самого суспільства.

Порушення демократичних свобод тут проявлялось у прагненні відлучити від державної діяльності релігійний клір, конфесійну групу, віруючих. А це вже є порушенням прав людини.

У суто соціологічному плані тут відбулося змішування двох різних сторін соціальної взаємодії: відносин між державою і церквою як соціальними інститутами, і відносин між віруючими та атеїстами як соціальними групами. При цьому атеїсти вважалися втіленням розуму і раціональності, а віруючі – ірраціональності. Відповідно, і сама релігія тлумачилася як теоретична помилка, обман, навіть шахрайство.

Такий підхід був властивий, зокрема, філософам епохи просвітництва і втілився у їх знаменитій тезі: релігія виникла там і тоді, де перший шахрай зустрів першого дурня.

Політична секуляризація церкви несе в собі ідею сакралізації держави. Остання фактично прагне посісти місце церкви. Подібна реконверсія відбулася із більшовицьким політичним рухом, який у певній мірі можна розглядати як спадкоємця європейського республіканізму: звертання до досвіду французької буржуазної революції були дуже поширеними, а атеїзм став державною політикою.
Церква і віруючі розглядалися за цих умов як щось другорядне, периферійне, випадкове, нерозумне, потенційно злочинне, як пережиток минулого, з котрим треба боротися всіма доступними засобами. А держава, партія, вожді – несли на собі відбиток сакрального, божественного, святого, хоч така псевдорелігійна аура почасти формувалася штучно, на основі ідеологічного маніпулювання колективною свідомістю.

В основі певного антидемократизму республіканців лежить цілком реальний і часто підтверджуваний практикою політичної боротьби острах перед тиранією більшості, котра в своїй основі є некомпетентною, нерозумною і позбавленою історичної відповідальності. Зречевлення такого надмірного і політично непродуктивного тиску на еліту вони вбачали у популістських урядах, які повністю підпорядковані і зорієнтовані на громадську думку і масовий тиск, а також у революційному терорі і – як наслідок – політичній диктатурі. Отже, основне своє завдання вони вбачали в тому, щоб не допустити народ, особливо його найпролетаризованіші прошарки, до безпосереднього управління державою.

Справа широкої громадськості, з даної точки зору, полягає в тому, щоб вільно висловити свою політичну волю і політичні преференції. Тобто визначити партію влади шляхом підтримки її програми і загальних орієнтацій діяльності. Безпосереднє ж державне керівництво має здійснювати освічена і спеціально навчена еліта – компетентна, досвідчена і відповідальна.

З цією метою відкривалися або пристосовувалися вже існуючі вищі навчальні заклади, завданням яких було формування політичної еліти вищого ґатунку (Кембріджський університет і коледж в Англії; Ів Лік Коледж, а нині вища політична школа ім. Кеннеді у США, ряд так званих “вищих шкіл” у Франції).

Концепція обмеженого народовладдя особливо широко розповсюджена в Англії. Її соціальну базу складає традиційна англійська аристократія, котра уціліла під час революції та громадянської війни. І втілюється в політичній діяльності партії торі (консерватори). Певного поширення вона набула у США, особливо одразу після громадянської війни. Практично втілюється вона переважно у політичній діяльності республіканців. Прибічниками такої ж політичної поведінки залишаються праві партії у Франції.

Відвертим прихильником подібного розуміння демократії (поєднання масового демократичного контролю і відносно автономних державних дій політичної еліти) в суто теоретичному плані був відомий американський економіст і соціолог Дж. Шумпетер. Він не вірив у здатність широкої маси до безпосереднього державного керівництва. Її функція, вважав він, полягає лише в тому, щоб визначитися щодо політичних партій і персоналій за умов конкурентного політичного ринку (Див.: Шумпетер Дж. Капіталізм, соціалізм і демократія. – Париж, 1970. – С. 406-430).

Тут політичні лідери і партії, з одного боку, і широкий електорат – з іншого, є учасниками обмінного процесу. Перші пропонують, другі – обирають. Після виборів торг завершується; політична еліта отримує право надалі розпоряджатися ресурсами, отриманими внаслідок виборів (легітимно наданою владою) відповідно до власного розуміння.

Таке тлумачення демократії має певний сенс, проте й утримує в собі певні загрози її переродження. Звичайно, народна маса ніколи не буває