Разом з тим, делегування влади на міжвиборний термін утримує в собі можливість зловживання нею, незаконного чи недоцільного її використання. У той же час управління державою – це особлива професія і компетенція, а не лише покликання чи щасливий випадок. Відсутність підготовлених належним чином професіоналів може дорого коштувати суспільству.

Виходом із цієї суперечності, на нашу думку, є наявність представницької політичної системи (легально діючої організованої сукупності політичних партій, профспілок і громадських організацій). Вона є тим посередником, котрий пов’язує структуровану у соціальні групи народну масу з професійними державними функціонерами. Діючи в межах партій, профспілок і громадських організацій, персоналії та угрупування є досить підготовленими професіоналами, щоб здійснювати компетентний контроль за повсякденними справами і діями державницьких і адміністративних структур.

У той же час вони, будучи залежними від своєї соціальної бази, досить чутливо реагують на будь-які зміни у настроях електорату, переводячи такі настрої у певні політичні акції. Таким чином, тут долається недолік певної некомпетентності народної маси і загроза аристократичного чи олігархічного переродження державних структур.

Слід відзначити, що в обох названих випадках залишається осторонь проблема окремої конкретної людини. Адже демократія, якщо вона не гарантує особистого благополуччя, втрачає свою доцільність, соціальну корисність і привабливість. Тому всі демократично мислячі вчені і демократично настроєні політики ніколи не відривали права людини від загальнодемократичного процесу.

Цей принцип залишається фундаментом демократії, хоча в ньому теж містяться свої суперечності. Декларація прав і свобод людини передбачає особисту і колективно організовану діяльність по їх реалізації. Цьому можуть бути як зовнішні перепони, так і внутрішні обмеження. У першому випадку – відсутність адекватних ресурсів діяння; у другому – відсутність суб’єктивної готовності до дії. Остання, до речі, на думку багатьох зарубіжних дослідників, є основною загрозою демократії у сучасних промислово розвинених країнах, схильних до надмірного індивідуалістично орієнтованого споживача.

Надмірна організація соціальних суб’єктів у контексті реалізації їх основних прав і свобод потенційно може перерости в ту ж саму тиранію більшості, про яку вже йшлося. Демократія унеможливлюється, коли соціальні суб’єкти значно переважають політичні суб’єкти, починають височіти над ними, беруть їх під надто жорсткий контроль. Без сильної та відносно незалежної у своїх діях держави демократія перероджується у соціократію, в народно-популістську диктатуру. Така держава стає підконтрольною вулиці.

Разом із втратою автономії вона губить і здатність бути гарантом соціотворчого процесу та обраної суспільством культурно-ціннісної орієнтації історичних дій. Занадто ж міцна прив’язаність індивіда до гарантованого йому права на особисте щастя загрожує зануренням у повсякденність, матеріальне та культурне споживацтво.

І в цьому випадку вихід із суперечності передбачається створенням та нормальним функціонуванням політичної системи. З одного боку, вона залучає індивіда до громадського життя, перетворює побутову особу на діяльного та відповідального громадянина. З іншого – проводить межу щодо стихійної політичної активності, організує та інституціалізує її, переводить агресивний активізм міжгрупової взаємодії в організовану і контрольовану взаємодію політичних суб’єктів. Тому ще раз варто підкреслити, що історичний шлях до демократії пролягав через формування адекватної політичної системи: партій, профспілок і громадських організацій.

Безумовно, політична система не позбавлена власних вад, обмеженостей і недоліків. Без відповідної соціосуб’єктної структурованості суспільства нормальне функціонування політичної системи неможливе. Ні соціальні групи, ні їх представницькі органи не можуть визначитись щодо інтересів, форми і способу їх подання.

Історичний шлях демократизації будь-якого суспільства передбачає його соціосуб’єктну структуралізацію: соціальних груп щодо своїх корінних інтересів; політичних партій, профспілок і громадських організацій щодо своєї соціальної бази.

Політичні партії, профспілки і громадські організації є різновидом соціальних організацій. Отже, вони підпорядковані основним законам функціонування даної соціальної структури, в тому числі механізмам її переродження і деформації. Вони можуть неадекватно, а то й помилково, визначити свою мету, не узгодити її з ресурсами діяння, що може призвести до непродуктивного, неефективного функціонування. Можуть бути також розтринькані, або ненакопичені наявні ресурси діяння, як фінансово-матеріальні, так і людські.

Найважливішим ресурсом діяння цих структур є колективне схвалення і підтримка; його втрата призводить до їх банкрутства (наявність чи відсутність даного ресурсу перевіряється під час виборів, а кількісно визначається обсягом поданих на їх підтримку голосів).

Партія, профспілка чи громадська організація може втратити контроль над внутрішнім та зовнішнім середовищем. У першому випадку втрачається та міра організованості, дисципліни і координації, котра необхідна задля колективної цілеспрямованої дії. У другому – втрачає здатність чинити опір деструктивним діям: надмірному тискові і контролю з боку власної соціальної бази, примусовим діям з боку держави, інших політичних суб’єктів.

Втрата автономності діяння тотожна банкрутству політичної, професійної або культурно-ідеологічної організації. Водночас вона втрачає свою основну функцію – належним чином представити і захистити інтереси своєї соціальної бази. Тоді вона стає нездатною до обмеження влади держави, без чого демократія неможлива. Втрачається і здатність до налагодження продуктивних взаємовідносин між громадянським суспільством, політичною системою та інституційними органами, без котрих демократія теж не діє.

Політична система, а з нею і весь демократичний порядок, порушується і в тому випадку, коли одна з партій, профспілок чи громадських організацій набуває надмірної могутності. Вона поглинає всі інші компоненти демократичного устрою, торуючи шлях до тоталітаризму. Замість представництва інтересів розгалуженої політичної системи тоді виникає однопартійність. Замість обмеження влади демократичним контролем починає діяти принцип всеосяжного одержавлення суспільства, де самоврядувальне громадянське суспільство