Представництво інтересів має особливе значення як взагалі, так і стосовно до нашого власного історичного досвіду. Перш за все йдеться про представництво інтересів таких великих соціальних груп, як класи, етноси, конфесійні спільноти. Тут утримуються дві можливості розвитку, які реалізувалися у попередній історії. Умовно їх можна назвати “східний” і “західний” варіанти.

Обидва вони відрізняються певним тлумаченням феномену класу, етносу чи конфесії та сукупністю дій, які цим тлумаченням передбачаються. Якщо, наприклад, клас розглядається виключно як об’єкт прогресуючої експлуатації та гноблення, тобто виключно як пролетарі (відчужені, ізольовані, пригнічені тощо), то насильницьке знищення існуючого соціального порядку визнається незворотним принципом колективної дії. Із усіх можливих прав і свобод монополізується лише право на деструкцію, руйнування. Клас та його спільники уявляються як щось однорідне, що уособлюється в єдиній партії і (або) єдиній профспілці. Подібне може статися і у випадку з нацією або конфесійною групою (одна нація – одна партія – один фюрер; одна релігія – одна теократія).

Ліворадикальний підхід до розуміння класу має, крім іншого, ще й ту ваду, що визначає робітничий клас з підкресленням негативних якостей – у розумінні відсутності: багатства, влади і престижу водночас. А його класового супротивника – виключно позитивних, через наявність багатства, влади і престижу. Випливає висновок про те, що антагонізм і боротьба на взаємне знищення між ними є єдино можливим принципом їх соціальної взаємодії. Подібне тлумачення переважає і в ідеології більшості інших радикальних політичних рухів; у них завжди стверджується принцип одностайності: один клас (внутрішньо не розчленований), одна нація, одна релігійна віра, одна стать, один вік тощо. І відповідно пояснюється як об’єкт позбавлення, панування, експлуатації, насильства, відчуження і т. п.

Такий підхід практично заперечує демократію: в антагоністичному силовому протистоянні вона або непотрібна, або обмежена (у межах “свого” класу, “свого” етносу і т. п.).

Дійсна ж демократія, як узаконена форма політичної боротьби, розпочинається з визнання принципу співучасті усіх соціальних і політичних акторів. Тільки на його основі можлива демократична взаємодія як “гра за правилами”, де відбувається обмін робочої кваліфікації на грошову винагороду, соціальних вимог на політичні поступки, демократичного тиску на державні реформи та ін. А в основі боротьби лежить визнання всієї сукупності прав і свобод: людини, класу, етносу, релігійної групи, тощо, громадянства, представництва інтересів, співучасті останніх у справах громадянського суспільства.

Соціалістичний революціонаризм і соціалістичний реформізм відображають існування двох відносно автономних груп у середині робітничого класу: пролетарів і кваліфікованих робітників. Пролетарі саме тому заперечують усталений соціальний порядок, що їм особливо нічого вкласти в його відтворення і подальшу еволюцію. Отож, вони не дуже сподіваються на відповідну винагороду, орієнтуючись більше на силові механізми держави. Основне питання соціальної революції тлумачиться ними як питання про владу, її захоплення і встановлення диктатури класу (партії, апарату, вождя).

Кваліфіковані робітники можуть вкласти у відтворення і подальший розвиток існуючого соціального порядку свій професійний досвід, кваліфікацію, знання, компетенцію. Тому вони є прихильниками демократичної взаємодії та обмінних еквівалентних соціальних процесів. На ґрунті першого руху виріс соціалістичний тоталітаризм. На ґрунті другого – виробнича демократія (формується переважно в Англії і США); політичне представництво інтересів через партії і профспілки (французький досвід); демократична співучасть у визначенні умов і цілей господарювання на ґрунті фірмового колективізму (Японія).

Загальним же результатом робітничого руху, а не класової боротьби, є формування соціальної або соцієтальної держави, дії якої спрямовані на соціальний захист населення, особливо найслабших соціальних груп під демократичним контролем і тиском знизу.

Партія є найважливішим компонентом політичної системи, оскільки вона безпосередньо пов’язана з демократичною боротьбою за політичну владу. Щоправда, останнім часом деякі відомі соціологи підкреслюють особливе значення армійської влади та її роль у розподілі загального контролю за перебігом соціальних процесів (див.: Гидденс Энтони. Девять тезисов о будущей социологии// Теория и история экономических и социальных институтов и систем. – М.: Начала-пресс, 1993. – № 1. – С. 56). Проте в розглянутому тут відношенні цей різновид влади має аналізуватися переважно в плані загроз для демократії. Хоча, безумовно, в окремих особливих випадках саме армія може стати її силовим гарантом.

Визнавши партію основним суб’єктом демократичної взаємодії, варто звернути увагу і на можливі її переродження і деформації.

Можливі варіанти деградації партії. Наприклад, вона може стати суто олігархічною структурою, тобто створити цілу мережу владних структур і залежностей, які, мов павутиння, обплутають усі суспільні відносини. Цим самим партія ніби створює ще одну державу у середині вже існуючої; формує невидиму паралельну владу, яка протистоїть легітимній владі, або підміняє її. Досягши такого стану, партія уникає водночас державного і демократиного (з боку власної соціальної бази) контролю.

Як наслідок, відбувається переродження політичної організації у нелегальну мафіозну структуру, націлену не на представлення інтересів соціальної бази, а на задоволення своїх власних потреб. Таким чином, втрачається мета, ресурси набувають незаконної форми, управлінська структура і відносини з навколишнім оточенням деформуються.

Другою негативною тенденцією є бюрократизація партії. В її основі, здебільшого, лежить зростання чисельності, незворотна формалізація стосунків і централізація влади. Але бюрократизація виростає там і тоді, де і коли централізована влада використовується не з метою представництва інтересів, а для задоволення внутрішніх потреб самої партії. За таких умов владні стосунки і посадова ієрархія в самій партії набувають більшої ваги, аніж програма, стратегія і тактика діяння та підтримка електорату. Утворюється директивна бюрократизована партія. Вона прагне або до