У першому випадку можливе тоталітарне переродження суспільства, у другому – одержавлення самої партії, перетворення її в суто адміністративну організацію. Перший варіант означає крах демократії; другий – банкрутство самої партії, її саморозпад при збереженні демократичного зовнішнього середовища.

Історичним прикладам першого типу є історія КПРС, а історичним прикладам еволюції другого типу є зникнення з політичної арени окремих збюрократизованих партій (наприклад, французької, іспанської та італійської компартій).

Третім випадком деградації політичної партії є перетворення її на виключно ідеологічну організацію, яка постійно стурбована своїм культурно-ідеологічним самовизначенням. Діяльність такої партії, як і у перших двох випадках, цілком зосереджена на внутрішніх аспектах. Проте в основі її боротьби і конкуренції лежить не розподіл влади, посад чи матеріальна винагорода, а розподіл престижу (схвалення, авторитету, впливу).

Постійні ідейно-теоретичні баталії перетворюють таку партію на дискусійний клуб, позбавлений політичної волі та організованої дії. Найчастіше це буває в суспільствах, соціальна структура яких щойно формується. Тому партіям важко визначитися щодо своєї соціальної бази і ціннісних орієнтацій. Історичний приклад – політичні партії країн СНД, у тому числі й України.

Ще одним різновидом деградації партії є її принципова відмова від представництва інтересів на користь боротьби за пряму демократію. На цьому, наприклад, наполягав В.І. Ленін (“Держава і революція”), пропонуючи замінити буржуазний парламентаризм безпосередньо владою Рад. У такому ж напрямку діяли ряд фашистських партій (італійська, португальська, іспанська). Але в останньому випадку основою прямої демократії виступали не підприємства, а етно-регіональна структура – територіальна, вона ж етнічна, община.

Тоді професійний чи етнообщинний корпоративізм протиставляється політичному парламентаризму. Теоретична помилка тут полягає в тому, що окремий елемент (безпосередня демократія на місцевому рівні) протиставляється всьому демократичному механізмові. Це подібно до такого, коли вся соціальна структура суспільства ототожнюється лише з малими групами чи територіальними общинами.

Політичним наслідком усього цього є етнообщинна або професійна самоізоляція, що означає не тільки саморуйнування партії (за умов прямої демократії вона не потрібна), але й усієї соціальної системи.

Отже, демократія є важливим моментом розвитку та одним із його критеріїв. Розвиток на авторитарній, тоталітарній чи деспотичній основі, в принципі, можливий, але тоді він буде неповний, однобічний (найчастіше приймає форму економічного прогресу) і, як правило, недовговічний.

Подальший історичний поступ у контексті керованого розвитку з необхідністю передбачає демократизацію суспільства. Тому заслуговує на увагу аналіз історичного досвіду країн, що переходили від диктаторських чи тоталітарних режимів до соціальної взаємодії на основі демократичних механізмів.

Історія демонструє, принаймні, три основні схеми переходу до демократично регульованого розвитку. Перший, найхарактерніший для країн Західної Європи та Північної Америки, акцентує на відкритості ринків (включаючи культурний, політичний і соціальний ринки), вільному підприємництві та ініціативі у всіх сферах суспільного життя.

Другий – характерний для країн соціалістичного табору і окремих колишніх колоній – на колективній мобілізації під контролем і керівництвом авторитарної держави або партії.

Третій пов’язується з ефективним функціонуванням політичної системи, котра здатна поєднати відкритість ринків, дух підприємництва, соціальну мобілізацію на основі представництва інтересів, державне регулювання надмірної експансії ринків, взаємний контроль керівництва і народних мас, взаємну відповідальність і керівництва, і народної маси, їх внесок і винагороду в процесі розвитку.

Демократія є моментом розвитку, його інституційним гарантом і передумовою водночас. Але можливості демократії щодо різних типів розвитку відмінні.

У процесі стабілізації її вплив найменший, тут впливовішими є силове замирення соціальних груп, оскільки в стані кризи їх становище суттєво погіршується, а об’єктивних передумов для його поліпшення майже не існує. Демократія тут діятиме як правова гарантія рівності, інтерпретованої як однаковий розподіл бід і незгод між усіма без винятку соціальними групами, або як справедлива винагорода за внесок у стабілізацію суспільства на цивілізованій основі.

На стадії модернізації актуальними стають діяльність ринків, ствердження духу підприємництва та ініціативи. Демократія тут виявляється як законна гарантія винагороди за наявні ресурси та ініціативи по їх накопиченню.

І лише за умов керованого розвитку демократія набуває необхідної всебічності і повноти.

Отже, звернемося до історичного досвіду демократизації авторитарних, деспотичних і тоталітарних режимів. Постсоціалістичні країни демонструють кілька варіантів. У Польщі, наприклад, ініційованій вищим партійним керівництвом колишнього СРСР перебудові передував досить впливовий народно-демократичний рух, котрий об’єднував ліві елементи правлячої партії, робітничий протест, радикально настроєну інтелігенцію та антикомуністично орієнтовані клерикальні кола. Він перемогти не міг, оскільки соціальний рух, як правило, не перемагає, а лише справляє вплив на перебіг соціальних процесів, який є тим сильнішим, чим у більш демократичному суспільстві він має місце. Проте він підготував необхідні передумови для реальної демократизації, які й реалізувалися з початком політичного курсу на перебудову. Тому Польща й обігнала інші країни колишнього соціалістичного табору на шляху реальних економічних і соціальних реформ.

В Угорщині склалися інші, але теж досить сприятливі передумови. Перебудові тут передував розвиток ринку і ствердження духу підприємництва.

У прибалтійських країнах (Литві, Латвії, Естонії) впливовий національно-демократичний рух склався також до початку перебудови. На його основі в цих країнах сформувався інтегративний націоналізм, який протидіяв тенденціям до соціальної дезорганізації, найсильніше відчутним на початковій стадії перебудови.

Щодо Росії, України та інших республік колишнього СРСР, то перебудова тут була ініційована зверху. Для реальної демократизації тут було дуже мало передумов: відсутній ринок, політична система, правовим чином гарантовані права людини, структурованість суспільства на автономних, самосвідомих і самоорганізованих соціальних суб’єктах, демократичні традиції, вільна преса, ціннісний консенсус, громадянська злагода, розвинуте громадянське суспільство і т. д.

Природно, що демократія тут сприйняла запозичений