РЕФЕРАТ

На тему:

Історичний поступ. Еволюція соціальних систем

У вітчизняному суспільствознавстві узвичаєні два досить близькі тлумачення поступу (прогресу): філософський і соціологічний. У філософському розумінні прогрес (з лат. – рух уперед, успіх у починанні) – це одночасно тип і спрямованість розвитку від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Вважається, що термін “розвиток” є вживаним як у контексті характеристики соціальної системи в цілому, так і особливих її елементів – сфер життєдіяльності, структурно-функційної організації суспільства тощо.

У соціологічному тлумаченні прогрес означає сходження до більш складних форм соціальної організації. Конкретніше – це рух суспільства певними сходинками: суспільно-економічними формаціями, стадіями чи фазами.

У світовій філософській і соціологічній думці теж немає єдиних поглядів на дану проблему, хоч розглядатися вона почалася ще з глибокої давнини. Зокрема, вже давньогрецькі мислителі стверджували, що зміни у суспільстві відбуваються у певному напрямі або порядку. Стосовно визначення самих напрямів, існували два протилежних погляди. Одні вважали, що зміни є циклічними, інші – лінійно спрямованими. У контексті першої точки зору історія поставала як процес поступового або прискореного повернення до початкової фази. Суспільний розвиток обмежувався рухом по замкнутому колу, вічним повторенням. В іншому ж випадку він тлумачився як послідовна зміна подій і станів цілеспрямованого характеру.

Своєрідною спробою синтезувати ці підходи є гегелівсько-марксистська концепція прогресу. Останній розглядається як повернена до початкового стану, але на більш високому рівні.

Методологічною основою такого підходу є закон подвійного заперечення, коли таке заперечення містить, разом з тим, збереження всього позитивного, набутого у попередньому русі. Тут соціальний поступ є не замкнутим циклом, а діалектичною спіраллю, яка утримує в собі водночас і подібне, і відмінне. Рух історії в марксизмі показаний як сходження по ступенях суспільно-економічних формацій (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична). В їх основу покладено певний спосіб матеріального виробництва, який саме і утримує рушійні сили історичного прогресу: суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами, які на соціогруповому рівні персоніфікуються класовими антагоністами. Формою переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої вважається соціальна революція. В основі останньої лежить класова боротьба. Вершиною історичного прогресу є комуністична формація. Отож, історичний процес постає як рух від первісного суспільства до комунізму через класово-антагоністичні формації, класову боротьбу і соціальні революції. Матеріальне ж виробництво є критерієм історичного прогресу (відповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил) та його імманентною ціллю.

Серед сучасних зарубіжних соціологів досить поширеною є думка про локальний (регіональний) характер історичного поступу. Найповніше вона розглядається в концепції А. Тойнбі. Історія тут виглядає сукупністю автономних цивілізацій, кожна з яких народжується окремо, самостійно проходить певну стадію еволюції (росту, ускладнення і розгортання) і помирає, вичерпавши свої цивілізаційні можливості.

В історії філософської та суспільно-політичної думки були і такі течії, котрі заперечували прогрес у плані розгляду його як позитивного (бажаного, сподіваного) історичного поступу. Такою точкою зору є релігійне, зокрема, християнське бачення світу як руху від золотого віку до страшного суду. Заперечував моральний прогрес людства Ж.-Ж. Руссо. Прибічники психоаналізу відмовляють соціальному поступу, вважаючи, що культура є лише системою зростаючого репресивного пригнічення природних, а тому – вільних, проявів людського єства (перш за все сексуальних інстинктів).

Заперечував розвиток, зокрема, західноєвропейського суспільства, А. Шпенглер. Існують і ряд “феліксологічних” концепцій прогресу. Вони заперечують історичний прогрес на тій підставі, що він не збільшує обсяг людського щастя, не веде до більшого суб’єктивного задоволення людини своїм буттям.

У тлумаченні прогресу найчастіше використовується принцип стадіальності. Історія тоді подається як ряд незворотних фаз або стадій, які суспільство обов’язково має пройти. У концепції О. Конта розрізняються такі стадії: релігійна, метафізична і позитивна. У марксизмі, як уже відзначалося, це суспільно-економічні формації. Морган розглядає такі стадії, як дикість, варварство і цивілізація. У кінцевому результаті, в контексті даних методологічних підлодів, історія набуває певного змісту, кінцевої мети, чимось означеного руху. Це дозволяє, певним чином, теоретично концептуалізувати і впорядкувати матеріал, але надає історії телеологічного спрямування (руху до наперед визначеної мети).

Пропонований нами підхід містить певні відмінності і принципові методологічні засади. Вони відіграють роль певних соціологічних аксіом, тобто таких тверджень, істинність яких має бути прийнятою без доказів, емпіричного чи експериментального обґрунтування.

Насамперед, йдеться саме про керований розвиток як процес, передумови, механізми, зміст і спрямування якого знаходяться під контролем суспільства як історичного суб’єкта, творця історичного поступу. До управління прогресом залучені всі без винятку соціальні суб’єкти. Кожен із них бере в ньому співучасть залежно від наявних ресурсів. При цьому відкидаються позасоціальні фактори розвитку (природні чи надприродні).

Можливість керованого розвитку передбачається лише на стадії промислового суспільства, на досить розвиненій його стадії. Міра керованості чи підконтрольності соціальних перстворень є разом з тим критерієм розвитку. Відкидається також домінантна (визначальна) роль будь-якого особливого фактора, механізму чи іншого структурно-функційного елемента розвитку.

Історичний поступ (соціальний розвиток) не має лінійного, циклічного чи спіралеподібного вигляду. Така властивість йому просто не приписується, оскільки міркування на такому глобалістському рівні фактично припиняє власне теоретичний аналіз і розпочинає філософські спекуляції. Таким чином, розвиток розглядається як такий, що немає незворотного чи фатального характеру.

Конкретніше це означає, ще кожна країна не приречена на розвиток, але й не відлучена від нього (тут ми заперечуємо гегелівське твердження щодо історичних і неісторичних народів). Отже, розвиток розпочинається з історичного вибору, який відбувається в рамках демократичного процесу.

Така точка зору зовсім не означає, що тут