Він відбиває можливості економіки до нагромаджень, а суспільства – до їх продуктивного використання. Можливості розвитку конкретного суспільства в конкретній історичній ситуації визначаються рівнем його свідомості та праксису, соціальною згодою і певною домовленістю щодо напрямку, змісту, ціни і винагороди.

Не останню роль у процесі історичного вибору мають відігравати суспільствознавчі науки, в тому числі соціологія, особливо – соціологічне діагностування історичної ситуації. Звичайно, соціологія є лише одним із агентів історичної творчості, вона не диктує, не нав’язує народу його історичний вибір.

У загальному вигляді розвиток розуміється як зміна соцієтального типу суспільства. Конкретніше – перетворення системи історичних дій (культурної моделі, способу нагромадження, характеру вилучення, природи соціокласових конфліктів, політичної системи, форми соціальної мобілізації, механізмів стратифікації тощо). У такому випадку йдеться про повний, всебічний, гармонійно узгоджений розвиток.

Зрозуміло, що це – ідеал. Він рідко спостерігається. Реально ж конкретне суспільство перетворює якийсь особливий елемент системи історичних дій: налагоджує ефективну економіку, змінює культурно-ціннісні орієнтації та форми їх подання, прагне здійснити продуктивне інвестування в науку, техніку, культуру чи освіту.

Інколи суспільство лише впорядковує погодженість різних елементів системи історичних дій. Це є стабілізація. Коли ж воно перетворює особливий елемент системи історичних дій чи певну їх сукупність, тоді ми маємо справу з модернізацією.

Власне історичний прогрес розпочинається тоді, коли в рух приходить вся система історичних дій, а суб’єкти соціальної взаємодії більш-менш погодженим чином залучаються до соціальної творчості.

Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що соціальний поступ є історичною еволюцією соціальних систем, якісною перебудовою всіх її елементів і зв’язків між ними. З чого саме розпочинається цей процес, в якій послідовності відбуватимуться зміни – залежить від даного конкретного суспільства, його внутрішніх можливостей і зовнішніх умов.

Суб’єктом системи історичних дій є суспільство. Отже, соціальна система, в контексті даного підходу, тотожна системі історичних дій. Вона структурована і поділяється на різних соціальних акторів або суб’єктів соціальної взаємодії.

Насамперед, це – класи. Вони, як уже говорилося, розмежовуються за ознакою влади, за можливостями контролювати історичність (систему знання, накопичення і культурну модель). Кожен клас прагне зруйнувати існуючу систему історичних дій, монополізувавши історичність. Конкретніше це означає, що кожен клас прагне до такого соціального порядку, який відповідає його інтересам; а саме – привласнити, взяти під тотальний контроль усю систему історичних дій.

Отже, кожен клас, будучи лише частиною цілого, прагне видати себе за все ціле. Таке постійне порушення рівноваги не є випадковою обставиною, не бажаним чи не передбачуваним моментом, а нормальним станом соціальної системи. Проте рівень порушення цієї рівноваги може бути різним: від окремих внутрішніх відмінностей між її складовими частинами до системної кризи.

Найпростішою формою кризи є неузгодженість між системою та її окремим елементом. Найскладнішою – антагонізм, розрив зв’язків між більшою частиною або навіть усіма елементами.

Екстремами соціальної кризи є застій і анархія. У першому випадку відсутня будь-яка орієнтація на можливий розвиток. У другому – суспільні зміни набувають неконтрольованого і неорганізованого вигляду.

Розрив по вісі “ціннісні орієнтації – ресурси” дає кризу раціональності, протилежне спрямовану розбіжність цілей і засобів їх досягнення.

Екстремальними точками прояву цієї кризи може бути надмірний, експресивний вербалізм, беззмістовна політико-ідеологічна риторика або заземлений прагматизм, вульгарний продуктивізм.

Розрив зв’язку “культура – суспільство” веде до кризи інтеграції: переважає надмірний культурний символізм, відірваний від реальних соціальних структур; або домінують незмінні, раз і назавжди усталені соціальні структури без будь-якої спроби зрушити їх з точки замерзання.

Кризи можуть також породжуватися розбіжністю між виробництвом і споживанням, орієнтацією і розподілом, винагородою та інтеграцією. Найбільш небезпечною є загальна криза соціальної системи, котра утримує одночасно всі вище перераховані моменти. Вона спричиняє повне зникнення системи історичних дій, заміну соціальної творчості політико-ідеологічним антагонізмом і агресивною (з метою взаємного знищення) класовою боротьбою.

Кожен із елементів системи історичних дій співвідноситься з одним із елементів економічної системи: культурна модель – з виробництвом, мобілізація – з технічною організацією праці, ієрархізація – з розподілом, потреби – із споживанням. На основі класифікації цих зв’язків створюються необхідні передумови для соціологічної типологізації всієї множини конкретних суспільств.

У загальному вигляді їх можна розташувати у двох екстремальних позиціях: абсолютно репродуктивне – абсолютно продуктивне суспільство. Але це дуже абстрактна і бідна схема. Подальша типологізація має відбуватися на основі врахування їх особливого зв’язку з тим чи іншим елементом економічної системи: виробництвом, організацією, споживанням чи розподілом.

Відповідно до цих критеріїв можливі такі соцієтальні типи суспільства: постпромислове, промислове, товарне та аграрне.

Для постпромислового (майбутнього) суспільства характерні наступні ознаки. Культурна модель тяжіє до виробництва, переважно як створення необхідних умов, для подальшого виробництва (виробництво науки, технології, культури і освіти). Наука посідає особливе місце, оскільки вона є основною передумовою для створення виробничих і особливо соціальних технологій. Освіта з периферії переміщується у центр суспільного життя. Значний обсяг вільного часу та його відповідне культурно-освітнє насичення стимулює інтенсивне накопичення соціотворчих потенцій людини.

Ієрархізація співвідноситься з розподілом, соціальна мобілізація ґрунтується на організаційних можливостях державних і адміністративно-управлінських органів; потреби знаходять адекватну реалізацію у споживанні, культурний символізм інтенсивно накопичує структурний та інституційний порядок. Таке суспільство здатне долати успадковані від попереднього розвитку форми відчуження: між працівником і створеним продуктом, між працею та її засобами, цілями та організацією; між індивідами та групою, між основними суб’єктами соціальної взаємодії; між людиною і природою; між людською сутністю та існуванням; між зречевленням і самоствердженням; між освітою і культурою; між