3

Реферат на тему:

“Кістяківський Богдан –

видатний український соціолог. Соціологічні концепції Кістяківського”

КІСТЯКІВСЬКИЙ Богдан (Федір) Олександрович (04/16.11.1868 — 16.04.1920) — філософ, соціолог, правник. Народився у Києві. Син професора права Ун-ту Св. Володимира О. Кістяківського. Мав родинні зв’язки з відомим істориком і громадським діячем В. Антоновичем (мати К. — сестра дружини історика). Вивчав історію на історико-філол. ф-тах Ун-ту Св. Володимира та Харків. ун-ту (1889), право на юрид. ф-ті Дерптського ун-ту (1890 — 92), але здобути вищу освіту в Росії не зміг: завадили участь в укр. і соціал-демократичному (марксистському) рухах, арешти. Вивчав право і філософію (під керівництвом Г. Зіммеля) в Берлінському (1895 — 97) і Стразбурзькому (1897) ун-тах, слухав лекції А. Ріля і Р. Штаммера в Гале, написав (під керівництвом В. Віндельбанда) і захистив дисертацію "Суспільство та індивід. Методологічне дослідження". Доктор філософії (15.03.1899). Мешкав у Вологді (де дружина перебувала на засланні), у Хатках (під Полтавою), в Києві, від 1906 р. — у Москві. Щороку відвідував Німеччину, де спілкувався з Г. Єллінеком, В. Віндельбандом, Г, Ріккертом, М. Вебером та ін. Сприяв ідеологічному та організаційному оформленню рос. конституціоналістів (співробітничав із часописами П. Б. Струве, брав участь в установчих зборах, пізніше — з’їздах "Союзу визволення"). Один з авторів відомих збірок "Проблеми ідеалізму" (1902) та "Віхи" (1909). Співробітник ж-лу "Укр. жизнь" (друкувався під псевдонімом Хатченко), гол. редактор ж-лу "Критическое обозрение" (1908 — 10), від 1911 р. — редактор ж-лу "Юридический вестник". Підготував два видання політ. творів М. Драгоманова (Париж, 1906; М., 1908). Від 1906 — викладач Моск. Комерційного ін-ту, з березня 1909 р. — приват-доцент Моск. ун-ту, який залишає 1911 р. на знак протесту проти порушення університетської автономії міністром освіти Л. Кассо. У 1911 — 14 рр. викладав у Демидівському юрид. ліцеї (Ярославль). 1916 р. опублікував гол. працю — дисертацію "Соціальні науки і право" (захищена у Харків. ун-ті), за яку здобув ступінь доктора держ. права (5.02.1917). З травня 1917 р. — професор Ун-ту Св. Володимира (від 1919 — декан юрид. ф-ту). Сенатор, член Адміністративного генерального суду. Академік УАН (25.01.1919). З наближенням більшовиків залишив Київ, обійнявши посаду професора Політех. ін-ту в Катеринодарі. Дочасно помер після операції.

Світогляд К. зазнав еволюції від марксизму до "наукового ідеалізму" і поєднання соціалізму з лібералізмом. Прибічник неокантіанства і оригінальний мислитель. Не маючи схильності до системотворчості, прагнув суто наукового розв’язання філос. проблем і розробляв "наукову філософію" — вчення про раціональне походження й об’єктивність нормотворення як основи пізнавальної, етичної, естетичної, правової та ін. діяльності. Суб’єкт нормотворення знаходив не в релігійній, а в "культурній спільноті", визнавав культуру цариною належного, а не необхідного. Був теоретиком плюралістичної (доповняльнісної) методології соціального пізнання.

Кістяківський — один з чільних теоретиків правової держави. Прихильник компромісної єдності групових інтересів суб’єктів державо- та правотворення. Обстоював принцип народного суверенітету, але застерігав від необмеженого народовладдя. Ліберал, одначе стояв дещо осторонь гол. магістралі рос. лібералізму (А. Валіцький). Соратник рос. конституціоналістів і, водночас, гострий критик їхнього шовінізму. Захищаючи укр. конституціоналізм, був визначним спадкоємцем М. Драгоманова.

Спадщина академіка Богдан Кістяківський цікава з того погляду, що його ідеї є прикладом європейського підходу у визначенні соціальної і правової спрямованості держави. Він народився у 1868 р. у сім"ї відомого українського громадського діяча та правознавця, професора Київського університету Олександра Федоровича Кістяківського. З 1888 р., тобто з часів навчання в Київському університеті, Богдан Кістяківській захопився ідеями Михайла Драгоманова, якого ми знаємо саме як фундатора ідеології вітчизняного конституціоналізму. Спадщина Кістяківського та Драгоманова дуже відрізняється від настанов, які притаманні прибічникам українського радикального націоналізму, оскільки ці два мислителя апелювали насамперед до загальноєвропейських і універсальних цінностей. Зближення з ідеологією Драгоманова, який був прибічником соціальних реформ, спонукало Кістяківського та його соратників у Київському університеті до встановлення контактів з галицьким рухом "радикалів" (який очолювався двома іншими учнями Драгоманова - Михайлом Павликом і Іваном Франком - і фактично мав соціал-демократичне спрямування-. Богдан Кістяківський намагався зміцнити діалог між східноукраїснькими та західноукраїнськими драгоманівцями. На його думку, саме завдяки нелегального поширенню у східній України журналу "Народ", який видавався "радикалами", розвиток соціал-демократичної ідеології на цих землях набрав великих обертів. Кістяківський на той час (1891-1892 рр.- дедалі більше зближувався з соціал-демократичним рухом, відігравши чільну роль у діяльності перших соціал-демократичних груп у Києві, зокрема у Київському університеті. Під час перебування в Німеччині, на навчанні у Берлінському та Страсбурзькому університетах його погляди еволюціонували у бік ідейної течії у соціал-демократії, відомої під назвою "ревізіонізму". Найвідомішим речником "ревізіонізму" був Едуард Бернштейн. "Ревізіоністи" дійшли висновку, що ряд основних прогнозів Маркса не справдився, у Європі не відбувалося прогнозованого Марксом скорочення кількості середніх і малих підприємств, зникнення середнього класу, зубожіння робітничих верств. У колі "ревізіоністів" намагалися відкоригувати теорію Маркса, поєднавши її з етичним підходом у руслі ідей Канта. Якщо марксисти розглядали рух за соціалізм як прояв історичної необхідності, то ревізіоністи порушили питання про соціальну справедливість як моральну належність. Причому шлях до більш справедливого суспільства, як вони вважали, на відміну від ортодоксальних марксистів, має торуватися не через революцію, а шляхом соціальних реформ. В межах Росії та України поширення ідей, близьких до ревізіонізму, пов'язане з угрупованням інтелектуалів, представників якого охрестили "легальними марксистами". До них належали Микола Бердяєв, Сергій Булгаков, Михайло