Принципово нове осмислення людини здійснюється у християнстві і остаточно вивільняє людину від влади космічної нескінченності і безкрайності. Але, звільнивши людину від влади Космосу і природи, християнство поставило її в залежність від Бога.

Від часів утвердження християнства людина дістає певну са-моцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну й найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість не є щось тваринне; вона являє собою і божественне начало. У християнстві міститься трактування людини у якості безумовної цінності. Саме християнство згодом стало грунтом європейського персоналізму, де особистість розуміється як своєрідна святиня, абсолют.

Третя антропологічна версія знаходить відбиття в натуралістичних, позитивістських і прагматичних вченнях. Це концепція «людини діяльнісної» — «homo faber», яка заперечує специфічну особливість людського розуму. Тут сутнісна відмінність між людиною і твариною зникає; людина тлумачиться як особливий різновид тварини, що має просто більшу сукупність природних ознак. Всі психічні і духовні феномени, згідно з цією версією, закорінені у чуттєвих відчуттях, інстинктах і вабленнях. Доктрина «homo faber» розвивається з часом у потужний теоретичний напрямок і знаходить своє втілення у вченнях Конта і Спенсера, пізніше — у сучасній соцірбіології.

Нарешті, четверта версія у розумінні людини і особистості рішуче заперечує віру у прогресивність «людини розумної», «людини божественної» і «людини діяльнісної». У цій версії людина — істота прагнуча, воліюча й бажаюча; розум розцінюється як глухий кут еволюції, як наслідок втрати «волі до життя»" У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.

Таким чином, історія філософської антропології (тобто вчення про людину) засвідчує, як поступово з'являються, ускладнюються й змінюються уявлення про людину та особистість. В тій чи іншій модифікації ці підходи знаходять свій вияв у соціологічних вченнях. Всіх їх, незалежно від способу тлумачення людини та особистості, об'єднує одна спільна риса: вони визнають людську особистість специфічним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

В історії соціологічної думки число концепцій, де б соціальне життя людини виводилось просто з біологічних чинників і закономірностей, було незначним і обмежувалось соціальним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямком. Нині ідеї такого гатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е.Уілсона, Р.Тріверса, Ч.Ламсдена та небагатьох інших. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має ряд усталених рис, спільних для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напрямку твердять, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого, ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Більше того, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивідуальній, так і у деяких формах групової поведінки. Людина генетичне запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Критично ставлячись до подібних поглядів в цілому, багато сучасних соціологів зазначає, що вони є реакцією-відповіддю на абсолютизацію ролі культури і суспільності у житті людства, на нехтування біологічною складовою людського єства. Недарма, наприклад, Е.Уілсон стверджує, що марксизм — це «соціологія без біології» і що Маркс помилково інтерпретує людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил.

У сучасній соціологічній думці виробляється помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тої чи іншої складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. Наприкінці XX ст. все більш очевидним стають як криза «голої» раціональності людини соціальної, так і неможливість зведення соціальних характеристик особистості лише до її ірраціональних проявів. Особистість в усій її повноті, в сукупності раціональних та чуттєвих сутнісних властивостей все більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.

2. Місце особистості в системі соціальних спільнот

З'ясування місця і ролі особистості в системі соціальних спільнот, на думку О.Якуби, можливе через розкриття поняття «соціальний статус». Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки, — тобто все те, що Р.Мертон називає «статусним набором». В соціології вирізняються соціальні статуси привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, партійна заангажованість, входження до певної громадської організації, профспілки, тощо).

Соціальна роль — це очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті, як правило, виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно термінології Р.Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватись формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т.Парсонсу. На його думку, кожну роль можна описати, п’ятьма основними