яка в 1915 році закінчила дослідження становища піклування материнством у різних європейських країнах і констатувала повну відсутність вирішення питання допомоги жінкам-матерям і всіляко засуджувала політику різних держав у цьому питанні (Коллонтай, 1921). Це підтверджує наш висновок про те, що нехтування проблемами материнства веде до міліарної спрямованості суспільства. Але вже в 1922 році у передмові до другого видання своєї праці “Суспільство і материнство” О. Коллонтай закликає вирішувати проблему допомоги зубожілим матерям шляхом створення державної структури, яка б піклувалася всіма дітьми у державі (Коллонтай, 1922). Поряд з таким підходом до виховання дітей, суспільство починає розглядати жінку як об’єкт, що повинен бути продуктивно залученим до виробничої сфери, шляхом перекладання обов’язків догляду за дітьми на державу (її структурні підрозділи). Жінкам нав’язували роль бійця, вірної бойової подруги, вони починають виконувати не властиві їм функції, оволодівати “чоловічими” професіями. Всі ці модні радянські лозунги звільнення жінки від “рабства сім’ї” швидко перетворювались на цілеспрямовану практику усунення жінки з її традиційної сфери, при виконанні функцій якої вона блокує насилля. Особливими перевагами розписувався подвиг відмови від функцій материнства задля кращого майбутнього. Жіночим втіленням “героя нашого часу” початку ХХ ст. постає образ, створений Ноною Мордюковою в фільмі “Комісар”, згадаймо, що він повсякчас протиставляється символу єврейської жінки-матері (що є еталоном материнства). Героїня Мордюкової народжує дитину й відразу ж покидає її задля продовження війни. Ось саме в цьому контексті стає зрозумілим, чому найкращою моделлю для ролі будівниці кращого майбутнього стає проститутка. Опозицію до цього образу жінки займає “звичайна” жінка, що насамперед мріє стати матір’ю (Жеребкина, 2002, с. ).
В подальшому радянське суспільство все далі йде шляхом воєнізації: колективізація потягла за собою утворення дитячих садків, де піклування за дитиною було покладено на комуну, тоді як усі жінки були задіяні у виробничій сфері від світанку до заходу (по суті позбавлені материнства), за свідченням багатьох опитуваних, чиє дитинство припало на 30-ті роки ХХ століття, вони майже не бачили власних матерів, в кращому випадку мама зранку давала доручення для своїх дітей і вони виконували їх самостійно. Ця практика пропагувалася упродовж всієї радянської ери: цілодобові дитсадки, “легка” (достатньо написати заяву) можливість віддати дитину в дитячий притулок або інтернат під опіку державі.
Саме відмова від материнства (в широкому розумінні) є наріжним каменем провокування насильства в суспільстві. Місце, де немає матері – війна (як квінтесенція насильства). Це ілюструє, наприклад, пісня гурту “Любе” – “А на войне, как на войне – солдаты видят мамку во сне”. Для людини “буття без матері” є образ суцільної беззахисності, яку можна подолати тільки за допомогою “усиновлення”, на крайній випадок через придбання “батька” (наприклад, в пісні це “батяня-комбат”), згадаймо хоча б привабливість статусу “син полку” під час Другої світової війни, бо в ньому застосовується термін “син” як антагонізм буття “без матері”.
Показовим є бум створення дитячих притулків як в радянському Союзі, так і в націонал-фашистській Німеччині, який провадився за рекламним гаслом, що, мовляв, найкраща мати – держава. Тисячі немовлят, позбавлених материнської опіки, ставали легкою здобиччю для будь-яких культурологічних “завантажень”, які проводилися за допомогою чоловічого символу (вождь-фюрер-командир). Вони були позбавлені сталого зв’язку з матір’ю, тобто ставали зовсім беззахисними в сфері насильства.
Разом з цим простежується чітка лінія емансипації жіночої сфери в тоталітарних суспільствах, що має скриту символіку очоловічування жінки. Саме у такий спосіб зникання з соціокультурної сфери медіатори, що мали б контролювати насильство. Тоталітарність суспільства призводить до пониження ролі продуктивної сфери (жінки+діти) задля підвищення ролі силової сфери (чоловіки), шляхом відкидання значущості перших, з повним загарбання їх функцій і культурологічних ролей для забезпечення безконтрольності проявів мускулистості та насильства.
Будь-яке “відокремлення” дитини від матері й навпаки провокує насилля. Було б вірним констатувати, що відмова від дитини провокує зло, яке не тільки направлене на дитину, а сама дитина стає джерелом і провокатором насильства і застосування сили. В традиційній культурі відмова від дитини, залишення її без опіки і навіть без молока (що дорівнює процесу виживання) призводить до того, що самі дитячі душі мстяться своїм матерям за порушення цих загальнолюдських норм (Никитина, 2001, с. 86-87).
В цьому контексті дуже важливим є підхід до трактування загальновідомого міфу про Едипа. На мій погляд, фрейдистський “Едипів комплекс” слід перетлумачити в контексті етики материнства. Першопочатком всього є відмова батьків від Едипа. Це призводить до низки “фатальних” трагедій – він вбиває свого батька і одружується з рідною матір’ю. Не звертаючи уваги на слова оракула, його батьки повинні були ніколи не відмовлятися від своєї дитини і тільки в такій спосіб позбавитись пророцтва. Така, на мій погляд, провідна ідея міфу. Будь-який сексуальний потяг до матері слід розглядати як прояв і наслідок “не материнського” ставлення до дитини. Воно провокує насильство, яке рикошетом вдаряє здебільшого по батькові, бо начебто з його “вини” відбувається “відмова” матері від дитини. Таким чином, вину за підсвідоме або свідоме небажання жінки бути “матір’ю” дитина найчастіше перекладає на батька. Дитина шукає захисту хоча б в нього, покладає на нього відповідальність за процес координування жінкою насилля. В цьому контексті стає зрозумілим психологічний стан Андрія Білого, та його складні відносини до проявів статі та проблеми інцесту, як прояву насилля (Див. докладно: Жерьобкіна, 1995, с. ). Ось чому Андрій Білий До речі, ім’я Андрій, що взяв собі Борис Бугаєв за