псевдонім, є одним з синонімів імені Едип і вкладається в міфологічну парадигму. в дитинстві називав тата – “баба”, він в такий спосіб шукав проявів материнського захисту в батька, бо маму, яка била його, він змальовував як маскулінний образ –“клоун Клеся з вусами”. Будь-яке насилля зі сторони жінки-матері збільшує його в геометричній прогресії, бо дитина інстраполює його як в бік батьків, так і свого оточення, виступаючи певним передавачем і виконавцем волі матері. Для того, щоб повернути “материнство”, діти можуть вдаватися до насильства, яке, між іншим, виливається в форму інцесту як акту, що поєднує в собі “творення” нової людини (“перероблення” ставлення до дитини з боку матері або батька), і квінтесенції покарання сексуальної сфери, якщо йдеться про зґвалтування. В цьому контексті слід згадати про сталий зв’язок тиранії з ідеєю інцесту з матір’ю як дій поза законом. Не випадково в біографії тиранів зустрічається мотив сексуального зв’язку з матір’ю (Аверинцев, 1972, с. ; Скрижинская, 1972, с. ). Інцест слід розглядати як відтворення загарбання влади – син позбавляє в такий спосіб матір можливості наказувати йому, бо він починає володіти нею як жінкою, позбавляє її функцій материнства щодо себе самого – він нікому не підвладний.
Жіноче в політиці повинне ґрунтуватися виключно на етиці “материнства”. За Ю. Кристєвою, саме як мати жінка досягає бажаних меж мови культури та суб’єктивності (Жерьобкіна, 1998, с. ). Материнство потрібно розуміти не тільки як фізіологічний акт народження дитини, а як систему світосприйняття.
Виходячи з цього, потрібно констатувати нагальну необхідність забезпечення права жінки на материнство і всіляку підтримку інституту “мати(батько)-дитина”, що за умови вільного демократичного суспільства набуває рис пріоритету забезпечення прав саме жінок та чоловіків, що мають неповнолітніх дітей та виділення цього прошарку в особливу категорію населення, що має пріоритет при вирішенні політичних й економічних проблем. Наприклад, у Японії робітники саме з появою у сім’ї дітей починають розраховувати на всілякі пільги і підвищення зарплатні та особливе ставлення. В українському законодавстві проблема захисту материнства не тільки не розроблена, навіть відсутнє визначення понять “материнство” та “батьківство” (Хрисанова, 2002, с. ). Багатогранність системи поведінки материнства потрібно протиставляти заполітизованим маскулінним іграм і створити розуміння переходу жінки від матері сім’ї (тільки за умов, що вона дійсно сумлінно виконує всі етичні засади цієї ролі) до принципу материнського відношення до всього суспільства.
Зараз пропагується образ мускулінно-фемінної жінки-політика, що займає проміжне місце між цими позиціями і стає по суті андрогінною (Скнар, 2002, с. 171). Такий стан речей просто завуальовує проблему жіночої рівності в політиці, бо без набуття в політиці суто фемінних рис жінка не зможе ставити перед собою і вирішувати проблеми, що назріли для створення ґендерного паритету в суспільстві. Без усвідомлення прав жінки саме виходячи з її потреб народження та виховання дитини не можна досягти ґендерного паритету. Нав’язування жінці андрогінної ролі в політиці є безумовно дещо демократичнішою формою ставлення до неї, але все рівно дискримінує її рівність в можливості прояву своєї статі та відстоювання прав і свобод інших жінок. Бо відповідальність за порушення відносин “мати-дитина” лежить на всьому роду (в широкому розумінні суспільстві).
Такий підхід до ґендерного паритету розкладає суспільство на дві великі групи (незалежно від статі) – материнсько-продуктивну (фемінну) й охоронно-насильницьку (мускулінну). Навіть чоловіки в продуктивному віці вилучаються культурними регулянтами зі сфери насилля (Щепанская, 2001, с. ). До речі, спираючись на психологічні дослідження, можемо констатувати, що чоловіки здебільшого заздрять вагітності, дітонародженню і материнству (Хорни, 1993, с. ). Цей факт викликаний, на мій погляд, напівсвідомим бажанням стати з захищеними психологічної точки зору (набути природнього, а краще сказати жіночого стану) для чоловіків, що стикаються з проблемами насильства у першу чергу. І навпаки, агресивна чоловіча поведінка всіляко пропагує факт відмови від того, що вони були народжені жінкою, особливо це помітно у підлітковому віці, коли перед хлопчиком постає питання відокремлення себе від матері. Відокремлення від матері – визначаюча риса в розвитку маскулінності (Брант, 1998, с. ). За ознакою фемінності культури мати має право керувати своєю дитиною.
Такий стан речей лежить в основі всіх культур людства, утворює сталий контінімум, що регулює культурне спрямування суспільства. Ось чому, навіть в тих суспільствах, де сфера жіночої етики має глибоку традицію в умовах військової кризи жінки починають “втягуватися” в сферу насилля. Наприклад, армія Ізраїлю (згадаймо канонічний образ єврейської матері-захисниці) призиває до своїх лав і дівчат, створюючи таким чином ґендерний “паритет” з фемінною частиною населення, маючи на меті не тільки забезпечення внутрішньої безпеки в суспільстві, а й для “отримання материнського дозволу” на проведення військових дій щодо ворогів та проведення подальшої пропаганди залучення до лав армії майбутніх дітей, військовозобов’язаних мам. Звідси майже повна відсутність жінок в парламенті Ізраїлю.
Таке відношення до системи формування влади (особливо воєнізованої) в суспільстві пояснює крайнє небажання бачити жінок в політиці, особливо тих, що не приймають їх стратегії й тактики проведення політичних агонів, бо їх майже неможливо піддати обструкції за правилами політичних ігор. Вони пропонують свою, більш вищу за етичними принципами, політику материнського. Ось звідки постійне висміювання образу “домогосподарки”, буцімто вона нездатна перебувати в політиці. Саме за принципом зупинення насилля її етичні якості стають не тільки протилежними, але й більш вагомими, ніж будь-які агресивні (яскраві) дії маскулінної частини суспільства, оскільки від неї залежить отримання дозволу на початок/припинення будь-якого насильства. Принцип розділення сфер насилля