систематизовані наукові погляди і знання, які служать основою для формування наукового світогляду й твердих переконань, сукупності моральних норм і принципів, що визначають духовне багатство та поведінку молодої людини, здатність об’єктивно й адекватно оцінювати дійсність.
Емоційний рівень становить взаємодія емоцій, духовних станів, почуттів особистості в їх єдності та цілісності. Він має бути тісно взаємопов’язаним зі змістом конгіктивного рівня і перебувати у певній залежності від нього, інакше головна особливість молодіжної свідомості – надмірна емоційність – загрожує перетворитися на ваду.
Конативний рівень містить у собі соціальні установки, а також волю, прагнення і вміння здійснювати свою діяльність якісно.
Свідомість молоді, як наголошує Н. Черниш, є цілісним діалектичним поєднанням всіх складових рівнів, які ми вичленували суто із міркувань теоретичного характеру та з метою полегшення процесу соціологічного дослідження. Цілісність усіх складових свідомості молоді не виключає наявності суперечностей і всередині кожного рівня, і в їх взаємодії, що і є джерелом духовного розвитку особистості, дає можливість для подальшого вдосконалення. Однак внутрішня суперечливість духовного світу молоді повинна мати свою межу, тому що роздвоєність знань і переконань, емоцій, почуттів та соціальних установок може призвести до руйнування „цілісності особи”, її дисгармонії, духовного дискомфорту. Такі явища у молодіжному середовищі отримали назву соціальної незрілості, інфантилізму.
3. Поняття дітей та культурні відмінності у їх вихованні.
Діти єдина категорія населення, яка немає соціальних статусів і соціальних ролей, якщо не рахувати статусу „дитина”, „син-дочка”, „племінник”, „внук”, які вони в повній мірі не осмислюють. Це відбувається в, основному, на думку науковців через те, що діти не виробляють матеріальні блага і не відносяться до категорії економічно самостійного населення, у них не може бути професійних, економічних, політичних статусів. Вони не знають, що таке відповідальність, соціальні норми. Дитина проходить складний шлях пізнання світу, формування особистості, стикається із зовнішніми перепонами (труднощами), обмеженням своєї активності із сторони дорослих, власною безпорадністю, з невмінням висловити свої почуття та емоції.
Дитинство із соціологічного погляду включає три стадії:
Перше дитинство починається із появи дитини на світ і триває до 3 років, його називають періодом розвитку функціональної незалежності та мови. Між 8 та 12 місяцями з’являється прив’язаність дитини до батьків, в першу чергу до матері. З перших годин життя розпочинається процес соціалізації. Надання імені, хрещення, навчання мові, речовому етикету, словесні інструктажі, „проповіді”, повчання, тілесні покарання, система винагороди відносяться до соціокультурних процедур соціалізації.
Друге дитинство охоплює період з 3 до 6 років і характеризується розвитком особистості дитини. У трирічному віці починається період заперечень. Це час розвитку „Я”. Дитина вчиться відрізняти себе від інших. 4 роки – це період нарцисизма, коли дитина прагне виставити себе у вигідному світлі. 5 років увага, яку дитина проявляє до себе самого і оточуючого світу приводить до копіювання, під час якого дитина вчиться грати роль і придумувати собі образ героя.
Трете дитинство триває з 6 до 12 років, тобто відповідає шкільному віці і включенню дитини в соціальну групу. З 6 років починається „навчальна стадія”. Мислення дитини стає більш об’єктивним, що сприяє поглибленню його знань про речі, їх властивості і застосування. Дитина знайомиться із категоріями не тільки предметів, але й різних форм активності (в школі, вдома, під час гри). Початок статевого дозрівання означає закінчення дитинства і вступ дитини у юність.
В історичному аспекті тривалість дитинства суттєво зросла. Чим вище піднімалося людство по еволюційній драбині, тим більшою кількістю знань необхідно було оволодіти, очевидно для цього знадобилося збільшення тривалості стадії дитинства. З біологічної точки зору, збільшення об’єму мозку призводить до збільшення час, який необхідний на те, щоб навчитися ним користуватися. В людській історії на збільшення тривалості дитинства впливає перехід від одного господарського укладу до іншого. Наступний фактор збільшення тривалості дитинства – виникнення сім’ї. Поява моногамії – тривалого шлюбного союзу між чоловіком та жінкою. З переходом від первіснообщинного ладу до сьогоднішніх днів відбулося суттєве продовження зразу двох важливих періодів життя людини: дитинства – періоду первинного навчання і соціалізації; старості – заключного етапу життя, періоду найбільш ефективної передачі накопичених знань і досвіду.
Тривалість, функції і способи виховання дітей відмінні у різних народів, соціальних класів. Зокрема, виховання дітей у сім’ях вищого та середнього класу було більш тривалим, ніж у робітничому середовищі.
Порівнюючи національні стилі виховання дітей за степенем їх суворості, співвідношення покарань і винагород, соціологи виділяють два протилежних стилі: японський і англійський.
В Японії виховувати означає не сварити за те, що вже зроблено погано, а передбачаючи погане, навчити правильній поведінці. Навіть при явному порушенню правил поведінки батьки найчастіше не використовують пряме осудження, вважаючи, що цим вони принизять дитину. Техніка виховання полягає у застосуванні замість покарань – системи винагород та похвал. Японці вважають, що надмірний тиск, який спрямований на досягнення сіюмінутного послуху у майбутньому може дати негативний результат. З європейської точки зору дітей в Японії неймовірно балують. Їм нічого не забороняють, позбавляючи тим самим поводу заплакати. Дорослі японці зовсім не реагують на погану поведінку дітей, ніби не помічаючи її. Перші заборони вводяться в шкільні рок, але їх вводять поступово. Дитина починає подавляти в собі пориви, які в ранньому дитинстві ніхто не обмежував, вчиться поводити себе належним чином, поважати старших, розвиває дуже цінне вміння – відданість своїй сім’ї. По мірі дорослішання жорсткість регламентації у японському суспільстві сильно зростає.
В Англії притримуються дещо інших методів. Англійці вважають,