У більшості випадків основна цінність пов’язана з процесами стратифікації (класифікації). Такі поняття, як рівність, справедливість, які містяться в будь-якій системі цінностей, насамперед стосуються розміщення людей і груп на соціальних позиціях. Від них залежить оцінка, винагорода зусилля, відповідність (еквівалентність) обміну та ін. Неважко помітити, що такі інститути, як сім’я, школа, церква і особливо держава, теж орієнтуються на різні цінності, захищаючи чи пропонуючи свою інтерпретацію. З іншого боку, вони прагнуть визначити своє тлумачення основних цінностей, а з ними – всієї системи. Для цього є певні підстави: наявність владних інструментів соціального контролю, чітка визначеність структур і функцій, регламентуючих норм надають їм високого престижу. З характеру останнього можна судити про соцієтальний зміст суспільної організації. У тоталітарних режимах вищою цінністю визначається держава, в ідеократичних – церква або якийсь її еквівалент, в демократичних і споживацьких – сім’я, в ліберальних і просвітницьких – школа.

На думку Ф. Клюкхорна, всі можливі системи цінностей базуються на одному і тому ж фундаменті. У них містяться відповіді, які дає певне суспільство на фундаментальні світоглядні проблеми: що є людина, відношення між нею і природою; визначення як вищої цінності певного виміру часу (минуле, сучасне і майбутнє); ієрархізація видів людської діяльності; сприйняття та оцінка існуючих суспільних відносин і соціального порядку. Характер відповідей і спосіб узагальнення їх у певну систему створюють особливу систему цінностей. Відштовхуючись від них, можна судити і про саме суспільство.

Якщо з цих позицій розглянути промислово розвинені суспільства західної демократії, то побачимо, що тут панують такі цінності: свобода (конкретизована як сукупність індивідуальних прав) і рівність (конкретизована як рівність можливостей). З них випливають більш конкретні позиції: індивідуалізм (у більшій чи меншій мірі легалізований), особистий розвиток, дозвілля, незалежність, громадська ангажованість, співучасть, ефективність, раціональність, матеріальний достаток, праця (як джерело прибутку та стабільності існування), сім’я, вільний час і т. д.

Системність цінностей не виключає внутрішньої суперечливості між її окремими елементами. Цінності розташовуються в певній опозиції, тобто як певні альтернативи: добро – зло, матеріальне – духовне, приватна – колективна власність, свобода – необхідність, рівність – нерівність, справедливість – несправедливість і т. д. В одних випадках така опозиція є зовнішньою. Це виглядає так, що різні суспільства втілюють цінності, привабливі для них, а протилежні їм відкидають або приписують своєму супротивнику. Холодна війна у сфері ідеології призводила, зокрема, до того, що кожна система прагнула монопольно оволодіти найбільш привабливими цінностями, а при наявності протилежних їм звинувачувала свого супротивника. Їх взаємна оцінка рухалася в межах опозиції “вільне – невільне”, “закрите – відкрите”, “демократичне – тоталітарне” суспільство.

Внутрішню когерентність забезпечує основна цінність, на якій базується ієрархія всієї системи і якою визначається той інститут, котрий контролюватиме внутрішню інтегрованість, стабільність, впорядкованість, відтворення і втілення в історичному часі. Виділивши основну цінність і домінантний інститут, можна дати загальну характеристику суспільства: релігійне, демократичне, тоталітарне, егалітарне і т. д. Внутрішня єдність системи цінностей забезпечується також тим, що опозиційні елементи співіснують окремо. А. Токвілль вважав, що США є одним із гарантів свободи, завдячуючи розмежованості моралі і права та відповідних контролюючих інституцій: церкви і держави. У загальному вигляді можна сказати, що чим більше внутрішньо диференційованим є суспільство, тим внутрішньо суперечливішою буде його система цінностей. Тобто воно буде плюралістичним у культурно-ідеологічному відношенні. У такому суспільстві більшою має бути взаємна толерантність, амплітуда припустимих коливань індивідуальної та колективної поведінки, більш розвинені ігрові форми діяльності (художня творчість, іронія та самоіронія, карнавальна і сміхова культура), за допомогою яких суспільство трансформує свої суперечності тп напругу, робить чужу позицію більш зрозумілою, сприйнятливою і терпимою. Можна сказати, що ціннісна поведінка індивідів, груп і навіть глобального суспільства хитається між суперечностями та опозиціями за принципом маятника. Дж. Гурвич називав цей феномен ціннісною амбівалентністю.

У післявоєнний період промислово розвинуті країни Заходу пережили суттєву трансформацію ціннісних орієнтацій. Класичному капіталізму була властива сувора заощадливість, етика утримання і працелюбства, святість приватної власності, жертвенне ставлення до бізнесу (як особистого покликання згідно етики протестантизму), оцінка праці як долі, сексуальний аскетизм, моральний ригоризм і нетерпимість до будь-якого порушення забобон і т. д. У зв’язку із зростанням кількості найманих працівників, підвищенням економічних стандартів життя, збільшенням вільного часу і дозвільного сервісу, концентрацією населення у містах, заміною сільської общини міською агломерацією, а тому деперсоналізацією та анонімністю спілкування і контролю, медичною і соціальною захищеністю основної маси населення та ін. відбувається суттєве переосмислення сенсу і способу життя. Виникає масове споживання, в т. ч. такий його різновид як демонстративно-статусне споживання (підтвердження на основі споживацьких стандартів своїх амбіцій або досягнутої соціальної позиції).

Новітність, самобутність, оригінальність як принципи поведінки поступово замінюють звичний конформізм, одноманітність і зовнішній послух. Знецінюється самоцінність праці і бізнесу. Дослідження, проведені у США, свідчать про такі тенденції в структурі ціннісних орієнтацій молоді 80-х років: у 1969 р. орієнтувалось на патріотизм 35 % опитаної когорти, в 1973 р. – лише 19 %. Цінність релігії тоді ж визнавали 38 %, цей показник знизився до 28 %. Падає престиж матеріального достатку: в 1973 р. цінність грошей визнавали лише 20 % опитуваних. Тоді як цінність сексуальної свободи зросла до 67 % (проти 43 % в 1969 р.). Те ж саме спостерігалось серед нестудентської молоді, хоч статус офіційних цінностей тут залишається порівняно вищим: 40 % визнавали цінність патріотизму, 42 % – релігії,