Реферат на тему:
Поняття самотності в старості
ПЛАН
1. Поняття самотності. Теоретичні підходи до проблеми самотності.
2. Форми та типи самотності.
3. Економічні та соціальні аспекти самотності в старості.
1. Поняття самотності. Теоретичні підходи до проблеми самотності.
У XX столітті проблема самотності одержала небувалий за значенням філолофсько-етичний статус: у ній побачили один з вічних, фатальних джерел не тільки трагічної безнадійності існування людини, але й процесу всієї історії людства.
Самотність з наукового погляду — одне з найменш розроблених соціальних понять. У демографічній літературі зустрічаються статистичні дані про абсолютне число і питому вагу самотніх людей. Так, у ряді розвитих країн світу (Голландія, Бельгія й інших) самотні люди складають близько 30% населення. У США, за даними на 1986 рік, було 21,2 мільйони самотніх людей. У порівнянні з 1960 роком цей показник виріс у 3 рази. До 2000 року до них, за прогнозами, "приєднаються" ще 7,4 мільйони чоловік.
Дослідження показали, що ніколи не відчувають самотності 70-80% старих англійців, датчан, американців; 50% старих поляків і 30% сербів. У Росії, Україні скарги на самотність займають перше місце. У осіб старших 70 років цей показник досягав 99-100%.
В Україні, відповідно до перепису 1989 року, 10,126 тисяч складають самотні люди, з них 6,805 тисяч — жінки. У цьому полягає специфіка української самотності й пояснюється в першу чергу високим рівнем смертності чоловічого населення і смертності від неприродних причин (підраховано, що кожна третя мати має можливість пережити своїх дітей). Крім того, загальна соціальна і сімейна дезорганізація, відсутність розроблених технологій допомоги самотнім людям перетворює самотність у злоякісну соціальну хворобу. Кращі розуми людства намагалися зрозуміти чи хоча б наблизитися до розуміння цієї проблеми. Кожний з них тією чи іншою мірою намагався дати відповідь на хвилюючі ці питання. Що це — людське почуття чи його стан, чи дається воно від народження людині чи здобувається, визначається життєвими обставинами? Що це — благо чи зло для людини і навколишніх? Як можна перебороти цей стан, і чи завжди це потрібно робити?
У загальному розумінні самотність – відчуття розриву з оточуючими, боязнь наслідків самотнього способу життя, важке периживання, пов’язане із втратою життєвих цінностей або близьких людей, постійне відчуття покинутості, непотрібності власного існування.
Самотній спосіб життя і самотність – це поняття близькі, але не тотожні.
Самотній спосіб життя – це фізичний стан, який активно обирається самою особистістю в силу своїх характерологічних особливостей і психічного здоров’я. Це перш за все, прагнення відокремитись від оточуючих, бажання захистити свій внутрішній світ, незалежність від вторгнення сторонніх і навіть близьких родичів.
Самотність – це соціальний стан, який відображає психофізичний статус людини, утруднюючи їй встановлення нових і підтримування старих контактів та зв’язків.
Самотність у старості – це перш за все відсутність родичів, дітей, онуків, подружжя, а також окреме проживання від молодих членів сім’ї.
Наявність сім’ї не вирішує проблеми самотності в старості, так само як самотній спосіб життя не обов’язково призводить до самотності: багато старих людей ведуть активне суспільне життя, спілкуються з рідними та друзями. Необхідно відрізняти ізоляцію від самотності. Ізоляція – це об’єктивна відсутність суспільних контактів. Самотність – суб’єктивний психічний стан. Самотність не пов’язана з кількістю суспільних контактів, а обумовлена монотонністю спілкування.
У теоретичній спадщині глибокого осмислення проблеми самотності існує кілька підходів, однак число моделей самотності не представляють собою повного і систематичного пояснення. Більшість теоретичних міркувань про самотність було зв'язано з клінічною практикою чи випливали з уже існуючих теорій.
Отже, теоретичні підходи до проблеми самотності класифікують на наступні групи:–
психодинамічні;–
феноменологічні;–
екзістенціально-гуманістичні;–
соціологічні;–
інтеракціоністські;–
когнітивні;–
інтимні;–
теоретико-системні.
Психодинамічний підхід.
Перший психологічний аналіз самотності опублікував Зілбург (1938 р.). Він розглядав самотність і усамітнення. Усамітнення — це стан, що виникає в результаті відсутності конкретного "когось". Самотність — це нездоланне постійне відчуття одинокості. Неважливо, чим людина зайнята, але самотність, як "черв’як", роз'їдає її серце. Згідно теорії Зілбурга, самотність є відображенням характерних рис особистості: нарциссизму, манії величності, ворожості. Зілбург простежив походження самотності, починаючи з дитячої віку. Дитина пізнає радість бути любимим і викликати захоплення разом з потрясінням, породженим тим, що він — маленька слабка істота, змушена чекати задоволення своїх потреб від інших. Це і є, по Зілбургу, зародження відчуженості, ворожості і агресивності самотнього.
Салліван (1953 р.) також вбачав корені самотності дорослого в дитинстві. Саме в підлітковому віці потреби в людській близькості приймає форму потреби в приятелі, з яким можна обмінятися своїми таємницями, думками. У підлітків, що відчувають обмеженість соціальних навичок внаслідок неправильних взаємин з батьками в дитинстві, як правило, виникають труднощі при встановленні приятельських відносин з однолітками. Ця нездатність задовольнити підліткову потребу в інтимності може привести до глибокої самотності.
Ф. Фромм-Рейхман (1959 р.) в поясненні даної проблеми робить акцент на шкідливих наслідках "передчасного відлучення від материнської ласки".
Таким чином, у аналізі проблеми самотності представники психодинамічних теорій виходять головним чином з їх клінічної практики і схильні вважати самотність результатом ранніх дитячих впливів на особистісний розвиток.
Феноменологічна теорія. Карл Роджерс (1961 р.), є найбільш відомим прихильником феноменологічного напрямку. Його аналіз заснований на "Я-теорії" особистості. Роджерс вважав, що суспільство змушує індивіда діяти відповідно до соціально визначених стандартів, обмежуючи волю її дій певними зразками. Це веде до протиріччя між внутрішнім (істинним) "Я" індивіда і проявами "Я" у відносинах з іншими людьми. Згідно теорії Роджерса, впевненість у тому, що істинне "Я" індивіда відкинуто іншими,