Екзістенціально-гуманістичний підхід. Екзістенціалісти вважають, що люди споконвічно самотні: "Ніхто інший не може розділити з нами наші почуття і думки; роз’єднаність є сутнісний стан наших переживань". Прихильники даної точки зору найчастіше зосереджуються на питанні про те, як люди можуть жити, будучи самотніми.

Мустакас – представник даного напрямку і автор декількох популярних книг, виділяє значення розходження між "суєтою самотності" та істинною самотністю. "Суєта самотності — це система захисних механізмів, що відокремлює людину від вирішення важливих життєвих питань і яка постійно спонукує його прагнути до активності". Істинна самотність виникає з конкретної реальності самотнього існування, а також викликана різними життєвими ситуаціями (смерть, життєві зміни, трагедія), пережитими наодинці. Таким чином, екзістенціалісти вважають, що людина може перебороти свій страх самотності й навчитися позитивно його використовувати.

Як і інші вище згадані теоретики, Мустакас працював із клінічними пацієнтами. Інші прихильники цієї орієнтації формулюють свої погляди, виходячи в основному з філософських міркувань. На відміну від більшості теоретиків Мустакас оцінює самотність позитивно. І, хоча Мустакас не заперечує, що самотність може мати хворобливий ефект, він розглядає його як продуктивний, творчий стан людини. Екзістенціалісти не досліджували причинних коренів самотності.

Соціологічний підхід. К. Боумен (1955 р.), Д. Рісмен (1961 р.) і Ф. Слейтер (1976 р.) — представники соціологічного підходу до проблеми самотності. У своїй теорії Боумен висунув гіпотезу про існування трьох факторів, що ведуть до посилення самотності в сучасному суспільстві:

1) послаблення зв'язків у первинній групі;

2) збільшення сімейної мобільності;

3) збільшення соціальної мобільності.

Рісмен і Слейтер не стільки оцінюють самотність як нормальний чи ненормальний стан, скільки вважають самотність нормативним — загальним статистичним показником, що характеризує суспільство. Причину самотності Рісмен і Слейтер поміщають поза індивідом (наприклад, вплив засобів масової інформації, що сприяють соціалізації, роблять негативний постійний вплив на особистість).

У визначенні причин самотності робиться акцент на значення подій, що відбуваються в житті людини в зрілому віці (наприклад, розлучення).

Інтеракціоністскький підхід. Р. С. Вейс (1973 р.) — головний представник інтеракціоністського підходу до проблеми самотності. Його пояснення самотності може бути розцінене як інтеракціоністске згідно двох причин. По-перше, він підкреслює, що самотність — це не тільки функція фактора ситуації. Самотність — продукт їх комбінованого (чи інтерактивного) впливу. По-друге, Вейс описував самотність, маючи на увазі соціальні відносини, такі, як прихильність, керівництво і оцінка. Тобто самотність з'являється в результаті недостатньої соціальної взаємодії індивіда, взаємодії, що задовольняє лише основні соціальні потреби особистості.

Вейс також встановив два типи самотності, що, на його думку, мають різні передумови і різні афективні реакції. Емоційна самітність є результатом відсутності тісної інтимної прихильності, такий, наприклад, як любовна чи подружня. Емоційно самотня людина повинна випробувати щось вроді занепокоєння покинутої дитини: неспокій, тривогу і порожнечу. Соціальна самітність - це відсутність значимих дружніх контактів. Соціально самотня людина переживає тугу і почуття соціальної маргінальності.

Вейса цікавить "звичайна" самотність — стан, що переживає більшість людей протягом усього їхнього життя. Він розглядає самотність як нормальну реакцію. Очевидно, що Вейс мав на увазі як внутрішні (характерологічні), так і зовнішні (ситуативні) причини самотності. Із цих двох підходів ситуативний є найбільш привабливим у цьому випадку. Тому Вейс особливо підкреслює поточні події в житті особистості як ключовий фактор формування самотності. Що стосується причин виникнення подібного стану, то тут Вейс допускає можливість участі у формуванні інстинкту самотності.

Когнітивний підхід. Енн Пепло і її колеги стали головними пропагандистами когнітивного підходу. Найбільш характерний аспект цього підходу полягає в тому, що він акцентує роль пізнання як фактора, що опосредковує зв'язок між недоліком соціальності і почуттям самотності. Визначаючи зазначену роль пізнання, Пепло звертає увагу на теорію атрибуції (пояснення). Когнітивний підхід припускає, що самотність настає в тому випадку, коли індивід сприймає (усвідомлює) невідповідність між двома факторами – бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів. Важливу роль у її теоретичних формулюваннях грали емпіричні дані обстежень і експериментів.

До причин самотності Пепло відносить характерологічні і ситуативні фактори, що сприяють його виникненню, а також вплив минулого і сьогодення на формування особистості.

Інтимний підхід. Дерлега і Маргуліс (1982 р.) вживають поняття "інтимність" і "саморозкриття" для тлумачення самотності. Подібно Вейсу, вони думають, що соціальні відносини, безперечно, сприяють досягненню індивідом різних реальних цілей. Самотність же обумовлена відсутністю відповідного соціального партнерства, що могло б сприяти досягненню цих цілей. Самотність настає тоді, коли міжособистісним відносинам індивіда невистарчає інтимності, необхідної для довірливого спілкування.

В основі інтимного підходу лежить припущення про те, що індивід прагне до збереження рівноваги між бажаним і досягнутим рівнями соціального контакту. Дерлега і Маргуліс досліджують, як у цих умовах сукупність соціальних зв'язків індивіда, його соціальних очікувань і його особистісні якості можуть вплинути на такий важливий у даному відношенні баланс.

Головним джерелом теоретичних ідей Дерлеги і Маргуліса стала, як видно, когнітивна теорія, але не клінічна практика чи емпіричні дослідження. Вони розцінюють самотність як нормальний досвід в умовах сучасного суспільства. Їхня увага до безупинного процесу балансування