Системний підхід. Загальносистемний підхід до проблеми самотності сформулював Дж. Фландерс (1982 р.). Він ґрунтується на розумінні системи як сукупності елементів, взаємодіючих між собою, що обумовлюють один одного й утворять єдине ціле. Поведінка живих організмів відбиває переплетення впливів декількох рівнів, що діють одночасно як система. Рівні розташовуються від клітинного до міжнаціонального. З цього погляду самотність представляє собою механізм зворотного зв'язку, що допомагає індивіду зберегти стійкий оптимальний рівень людських стосунків.

Фландерс розцінює самотність як потенційно патологічний стан, але вважає його також і корисним механізмом зворотного зв'язку, що у кінцевому результаті може сприяти благополуччю індивіда.

Системна теорія включає мотиви поведінки як індивідуального так і ситуативного характеру.

2. Форми та типи самотності.

Як стан фізичної ізольованості, відірваності самотність відома із самих древніх часів і навіть нерідко свідомо використовувалося людьми. Але при цьому, звичайно ж, протягом століть змінювалася його суб'єктивна оцінка і відношення людей до факту відриву (самоти).

Історичні підходи до проблеми самотності розглядаються з трьох позицій.

По-перше, обряди, ритуали, випробовування, виховання самотністю, мали місце практично у всіх племен і народів. Подібні обряди мали величезне психологічне значення. В умовах повного життєвого розчинення індивіда у своєму племені чи роді обряди ізоляції були тим засобом, що дозволяли людині, нехай навіть у самій примітивній формі, осмислити й усвідомити себе, психологічно відокремитися. Значення таких обрядів збереглося на багато століть і в істотно зміненому вигляді дійшло до наших днів.

По-друге, це покарання самотністю, що виражалося у вигнанні з роду і що прирікало покараного майже на вірну смерть. Ця форма самотності має також давню історію. У наш час така форма самотності може бути викликана внаслідок порушення закону. Причому крім прямого позбавлення волі держава часто використовувала такі способи відчуження індивіда від суспільства, як вигнання (посилання) чи позбавлення права проживати у визначеній місцевості. Однак психологічно вони є покаранням тою ж самотністю, тому що означають повний відрив індивіда від звичного для нього кола спілкування, рівня культури і так далі. І тільки величезна сила волі дозволяють індивіду у цих умовах зберегти свою особистість і перебороти соціальну відчуженість.

По-третє, ця добровільна форма самотності окремих індивідів, що оформилася в соціальний інститут “отшельничества”, що проіснував багато тисячоріч. “Отшельничество” як соціальний інститут проіснувало не менш 2,5 тис. років і тільки в XX столітті втратило своє значення.

Існують різні типи і ступені самотності. Деякі форми можуть стимулювати розвиток самотності і поглиблювати його; в інших же формах чітко виражений руйнівний ефект цього явища.

Проведені розбіжності між типами самотності вимагає ретельного аналізу й особливої уваги до будь-яких різновидів його прояву. Аналіз типологій проводяться згідно трьох основних напрямків:

оцінка індивідом його соціального стану,

недостатність (обмеженість) соціальних відносин,

тимчасова перспектива, зв'язана із самотністю.

1. Типологія оцінки індивідом його соціального стану. Багато філософів вбачали в самотності позитивні аспекти. Вважалось, що самотність забезпечує можливість спілкування з Богом, самим собою. Самотність розглядалась як засіб реалізації сили характеру людини, яка вибирає самотність на визначений період часу.

У цьому змісті найбільш значуща типологія Кельбеля, що розрізняв чотири типи самотності.

1. Позитивно-внутрішній тип, так звана "горда самотність", яка сприймається індивідом як необхідний засіб відкриття (відшукування) нових форм існування чи спілкування з іншими людьми.

2. Негативно-внутрішній тип, що сприймається як відчуження від свого "Я" і від інших людей; наявність почуття відчуженості навіть в оточенні близьких людей.

3. Позитивно-зовнішній тип – це пошук особистістю позитивного досвіду своєї життєдіяльності.

4. Негативно-зовнішній тип проявляється в тому випадку, коли зовнішні обставини (смерть близької людини, втрата контактів) ведуть до дуже негативних відчуттів самотності.

Соціологи Дж. Янг і Бек (1978 р.) розрізняли такі три типи самотності.

1. Хронічна самотність розвивається тоді коли протягом тривалого періоду часу індивід не може встановити задовольняючі його соціальні зв'язки. Хронічну самотність випробують люди, що "не були задоволені своїми відносинами протягом двох і більш років підряд".

2. Ситуативна самотність найчастіше настає в результаті значних стресових подій у житті, таких, як смерть чоловіка чи розрив шлюбних відносин. Ситуативно-самотня людина після короткого періоду дистреса звичайно змирюється зі своєю втратою і переборює самотність.

3. Тимчасова самотність — найбільш розповсюджена форма цього стану, що відноситься до випадкових проявів почуття самотності.

Янг і його колеги вважали, що люди, чия самотність носить хронічний характер, звичайно мають менше близьких й інтимних відносин, чим ті, у кого самотність ситуативного характеру. Вони вважали, що хронічна самотність зв'язана з довгостроковим когнітивним дефіцитом відносин з іншими людьми, а не з тимчасовою відповідною реакцією на нове середовище.

У цьому плані не можна не погодитися з результатами досліджень Гірсона і Перлмана (1979 р.), що свідчать про значимість цього різновиду типології для розуміння досвіду самотності: "У ситуативно-самотніх людей, як і в хронічно самотніх, спостерігалася більш глибока депресія, ніж у не самотніх. Але ситуативно-самотні індивіди більш здатні до емоційних проявів самотності, ніж хронічно самотні".

Гірсон і Перлман при вибіркових дослідженнях серед самотніх виділили наступні типи самотності.

Перший тип самотніх складають "безнадійно самотні, цілком не задоволені своїми відносинами люди" (14% вибірки). Вони рідко встановлюють близькі стосунки з ким-небудь (наприклад, із сусідами). Основна риса людей цього типу — сильне почуття незадоволеності своїми взаєминами з однолітками. У них не було тісних дружніх зв'язків, вони відчували себе спустошеними і покинутими, вважаючи свій стан безнадійним. Вони