Обсяг населення і його густота самі по собі є відносним чинником історичного поступу. Більшого значення набуває якісний склад населення: 

вікова структура, особливо обсяг дієздатної його частини; культурна, освітня і професійна підготовка;

рівень мотивацій, особливо трудових ;

законослухняність і соціальна дисципліна; правосвідомість і здатність до самоорганізації, особливо у невизначених і екстремальних ситуаціях. Соціальний розвиток розпочинається з визначення історичної перспективи і здатності діяти відповідно до колективного вибору. З цього погляду особливого значення набувають ціннісні орієнтації основної маси населення, його готовність підпорядкувати свою діяльність і весь спосіб життя історичній необхідності. Люди ведуть себе не як абстрактна маса населення, а як сукупність соціальних суб’єктів, зорієнтованих власними і колективними інтересами, особливим баченням історичної перспективи.

В Україні за попереднім переписом 12 січня 1989 р. нараховувалося 51,7 млн. чоловік. З 1959 по 1989 рр. зростання населення відбувалося так: 1959 – 41,9 млн.; 1970 – 47,1 млн.; 1979 – 49,8 млн.; 1989 – 51,7 млн. (Народное хозяйство Украинской ССР в 1988 году. – К.: Техника, 1989. – С. 91). Очевидною є позитивна динаміка. Але останнім часом темпи зростання дещо уповільнилися, а в окремих випадках спостерігається спад (переважання смертності над народжуваністю). Випадковість це чи стійка тенденція – говорити рано, але, безумовно, тривожний сигнал. Спад народжуваності, а особливо переважання смертності над народжуваністю, є однією з ознак соціальної кризи.

Зростання чи зменшення населення залежить від співвідношення народжуваності і смертності. Допромислові суспільства (а в сучасних умовах – країни, що розвиваються), звичайно, досягають приросту населення шляхом інтенсивної народжуваності. Частково ця культурна традиція бере свої витоки ще в первісних і архаїчних епохах, де активна репродукція населення була основним гарантом соціального виживання. у деяких сучасних країнах застосовуються різні форми контролю демографічної активності: державне планування, морально-психологічні, відповідна пропаганда і культурно-ціннісна переорієнтація, використання медичних заходів. Такий контроль спрямований як на обмеження, так і на збільшення народжуваності. Це зумовлено конкретними соціально-економічними умовами, політичною стратегією і культурно-ціннісними орієнтаціями даного суспільства. Найоптимальнішим для промислово розвинених країн вважається приріст населення до 25 % на 1 тис. населення, (2-3 дитини в сім’ї). Найефективнішими засобами контролю за народжуваністю володіють держава і церква. У міжнародній практиці відомі випадки, коли їх заходи призводили до бажаних наслідків. Так, у католиків демографічна продуктивність, як правило, вища, ніж у протестантів. Завдяки державному сприянню у Німеччині і Франції було досягнуто помітного приросту населення. Але історії відомі й зовсім інші приклади. Так, в Японії після державного втручання замість передбачуваного зростання відбулося помітне зниження народжуваності.

Звичайно, найвагомішим чинником впливу на зростання чи спад народжуваності є економічний. Мальтус, пов’язавши народжуваність і матеріальне благополуччя, мав деякі підстави. Інша справа, виявити реальне співвідношення. Робоча група Міжнародного центру розвитку у 1959 році спеціально досліджувала цю проблему. На той час світовий індекс зростання людської популяції складав 1,67 %; виробництво продуктів споживання збільшувалося у середньому від 1,7 до 2 % на рік. Отже, обидві величини перебували в досить відносній рівновазі з незначним позитивним індексом виробництва. Але це загальносвітове співвідношення модифікується стосовно конкретних територій.

Його необхідно конкретизувати відповідно до регіонів, до груп країн та ін. У розвинених країнах виробництво товарів споживання переважає над зростанням народонаселення, проте у малорозвинених країнах воно явно відстає (до речі, в Україні зберігається нестійка рівновага, але помітне зниження народжуваності за останні роки ще має стати предметом спеціального аналізу). Що стосується країн, які розвиваються, то для цього є різні причини:–

перетворення цих країн на додаток промислово розвинених регіонів; демографічний консерватизм населення та елітарних класово-кастових структур;–

неефективне державне та адміністративне управління; відсутність накопичень, заощаджень та інвестицій;–

магіко-релігійний і традиціоналістський менталітет основної маси населення.

Взаємозумовленість густоти населення і загального соціокультурного розвитку має конкретні прояви: чим рідше розселення людей, тим вірогідніша колективна власність, зокрема на землю. Однак це лише загальна схема, характерна переважно для Європи (зі Сходу на Захід). Досвід Китаю показує, що зростання кількості населення (до соціалістичної революції) призводило до подрібнення земельних ділянок. Все це свідчить на користь того, що соціоприродні чинники не є визначальними для суспільних процесів. Питання про вплив демографічного зростання на економічний розвиток розглядається з кількох точок зору. Вже йшлося про негативний характер такого впливу з погляду Мальтуса. Є й протилежна точка зору: високий рівень економіки залежить від кількості, переважно від густоти населення. Але й вона не має прямого практичного підтвердження. Найпоширенішою в соціології вважається концепція оптимального співвідношення. К. Маркс, зокрема, обґрунтував закон народонаселення. Сутність його полягає у прямо пропорційній залежності зростання народонаселення від способу виробництва. Згідно з його твердженням, кожен історичний період має власний закон народонаселення. Інші соціологи додають, що кожній конкретній історичній ситуації відповідає свій оптимум населення. Це зовні нагадує Марксову формулу. Однак, це не зовсім так, оскільки історична ситуація, крім промислового чинника, включає і географічне середовище (клімат, флора, фауна, характер земної кори, водні ресурси та ін.), технічний рівень, культурно-ціннісні орієнтації, звичаї, традиції, державна політика і т. д. З цими твердженнями можна погодитися, але з деякою поправкою. Краще вести мову про оптимальне співвідношення ритму зростання народонаселення з ритмом загальної історичної еволюції даного конкретного суспільства.

Надмірна густота населення викликає і додаткові ефекти, зокрема, еміграцію (масову й організовану, як, наприклад, грецька колонізація навколишніх земель; індивідуальну і неорганізовану – на зразок польської, ісландської чи української