Марксизм цікавиться переважно поведінкою класів як суб’єктів власності, влади та ідеології. Структурний функціоналізм досліджує передусім первинну професійну групу, людські відносини, які тут виникають, та їх вплив на солідарні угрупування в середовищі промислової організації, стан морально-психологічного клімату як фактора поведінки, взаємозв’язок формальних, позаформальних і неформальних стосунків. Досліджується вплив сімейної соціалізації на економічну діяльність, а також зворотний вплив професії та економічного статусу на родинне життя. Аналізові підлягає і взаємозв’язок між групами найближчого оточення та структурою споживацьких установок.

Не оминув структурний функціоналізм і взаємозв’язку економіки та політики. Але його висновки зовсім інші, ніж марксистські, де вони розглядаються як взаємозалежні чинники суспільного розвитку. Причому в марксизмі їх залежність встановлюється раз і назавжди: економіка завжди первинна, політика – вторинна. У контексті структурного функціоналізму проблема так взагалі не стоїть. Тут у центрі уваги політичні зв’язки ділових форм, які розглядаються як спосіб контролю та визначення ціни та обсягів виробництва у монопольних умовах, як механізм концентрації та взаємної конверсії багатства і влади, як інструмент боротьби проти директивного втручання з боку держави. Опозиція і конфлікт також розглядаються не в масштабах всього суспільства, а лише стосовно боротьби підприємців і профспілок, джерел і розгортання конкретних трудових суперечок. Встановлено, зокрема, що страйки відбуваються частіше в умовах процвітання, і, як правило, в окремих галузях виробництва з однорідним складом робітників. Рідше вони мають місце при тоталітарних формах правління і в періоди національних криз. До цього можна додати такі спостереження: якщо криза відбувається в моменти переходу від тоталітарної до демократичної форми правління, що, звичайно, супроводжується кризою влади, то страйки частішають, хоча вони є малопродуктивними. Спроби окремих груп покращити власне становище за рахунок інших ведуть лише до погіршення загальної ситуації.

Американські соціологи, які більше орієнтуються на емпіричну версифікацію методології структурного функціоналізму, спробували перевірити загальні постулати Маркса і Вебера про зв’язок між економікою і політикою. Були проведені дослідження для виявлення рівня концентрації влади в руках невеликих груп економічної, державної і військової еліти, пов’язаних між собою, а також з метою розкриття ролі суто економічних факторів у цьому процесі. Одержані результати були досить суперечливі. Флойд Хантер дійшов висновку, що всі важливі рішення насправді приймаються вузьким колом осіб, серед яких переважають найбагатші підприємці. Інші дослідники (Долберт Міллер і Роберт Шульце) вважають, що рівень панування ділових кіл над політичними процесами є різним і модифікується залежно від типу суспільства та історичного періоду його еволюції.

Одночасно розглядається питання про взаємовплив економіки і культури. Роберт Н. Белл на матеріалах Японії показав, що такий зв’язок насправді існує. Зокрема, релігійні вірування, залежно від їх ціннісних орієнтацій, можуть сприяти або пригнічувати економічну активність. Райнхард Бендікс досліджував вплив ідеології на економічну діяльність, зокрема, в період активної індустріалізації (об’єктом вивчення були Англія, США, СРСР і НДР). Він встановив, що ідеологія в цьому випадку є засобом ідейно-психологічної стимуляції трудової активності, а також інструментом обґрунтування легітимності командних вимог, адміністративного тиску і контролю. Частково ідеологія виконує роль духовної компенсації в тих випадках, коли матеріальні сподівання не виправдалися, викликали невдоволення і розчарування.

Ці дослідження показали, що певні позитивні кореляції між економікою, політикою, культурою та ідеологією насправді мають місце. Але зібраних фактичних даних ще не досить для того, щоб підтвердити чи спростувати універсалістські твердження Маркса чи Вебера. Немає достатніх підстав вважати доведеним, що економіка є рушійною силою історичного розвитку. Ще менше підстав стверджувати, що в основі трудових конфліктів лежить суперечність між рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин. Ці надто загальні поняття дуже важко, практично неможливо, операціоналізувати, перевести у вимірювальні показники. Здобуті факти свідчать, що ні буржуазія, ні пролетаріат не поводять себе як єдина і монолітна соціальна група, яка персоніфікує у своїй діяльності чи у способі життя інтерес і вимоги продуктивних сил чи виробничих відносин. У дійсності вони швидше взаємодіють невеликими фракціями, кожна з яких допомагає реалізації свого колективного інтересу, що має конкретний і плинний характер. Зміст і структура цих мотивів та необхідність їх задоволення чинить куди більший вплив на їхню діяльність, аніж невизначена історична місія, класова солідарність чи світлі горизонти майбутнього. Немає також достатніх підстав вважати, що економічні чинники є первинними, а політичні чи культурно-ідеологічні – вторинними. Вже Вебер показав, що релігійні вірування можуть мати не менший економічний ефект, аніж форми власності. А в суто практичному відношенні знати зворотний вплив політики, культури та ідеології на економічні процеси навіть корисніше.

Отже, аналізуючи проблему соціального розвитку в його зв’язку з економічною діяльністю людей, слід відмовитися від ряду досить поширених серед суспільствознавців