стереотипів і забобонів. Виробництво не є рушійною силою історичного процесу. Розв’язання суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами не є двигуном розвитку навіть самого виробництва. Воно відчуває на собі вплив значно більшого кола чинників, у т. ч. політичних, культурно-ідеологічних, побутово-психологічних. Обираючи лише один чинник як вирішальний, ми суттєво спрощуємо, вульгаризуємо дійсний процес. Не є рушійною силою і класова боротьба, особливо коли остання набирає непримиренних антагоністичних форм і завершується насильницькою політичною революцією. У цьому випадку суспільство робить стрибок не вперед, а назад, опиняючись у вирі руйнівної у всіх відношеннях громадянської війни. З неї немає прямого шляху навіть до створення передумов нормального розвитку, бо вона часто завершується деспотичним, тиранічним чи тоталітарним переродженням політичного режиму. Нарешті, зазначений підхід не утримує можливостей здійснити діагностику історичної ситуації. Невизначеність уживаних понять не дає підстав впевнено вирішити важливі питання: продуктивні сили в даний історичний момент вже переросли виробничі відносини чи ні; чи усвідомив цю обставину революційний клас, чи готовий він на здійснення соціальних перетворень; чи діє він насправді як клас; чи від його імені виступає невелика група політичних авантюристів і т. д. Ці обставини змушують відмовитися від даної методології у дослідженнях розвитку сучасного суспільства.
У той же час інтуїція, здоровий глузд, відчуття нашої власної ситуації підказують, що ставити питання про соціальний розвиток без врахування економічного фактора теж недоцільно. Вбоге суспільство щонайбільше може створити специфічну “культуру бідності”, спрямовану на соціальне виживання, індивідуальну чи колективну агресивну хитрість у боротьбі за дефіцитні ресурси життя і діяльності, обмежену імпульсивну стадну свідомість, підґрунтям якої виступає актуальна потреба. Таке суспільство занадто конфліктне, щоб забезпечити реальні перетворення, які не призведуть до чергової тривалої кризи, а революційний порив не втілиться в руйнівний і жорстокий бунт натовпу проти будь-якого соціального порядку взагалі. Воно внутрішньо малоструктуроване, а суб’єкти його соціальної взаємодії слабо самоорганізовані, щоб здійснити ефективну соціальну комунікацію, встановити баланс інтересів і соціальний контракт, легалізувати і продуктивно розв’язати конфлікт. Бідне суспільство не орієнтоване на перспективу, не має культурної моделі розвитку, не виробило адекватні ресурси: науку, технологію, культуру, освіту. Його інтереси надто прив’язані до розподілу і споживання, щоб сягнути за межі конкретної історичної ситуації.
У контексті цих міркувань не можна погодитися з думкою структурного функціоналізму про другорядність економіки, що призначена лише для адаптації суспільства до природного оточення. Навіть коли стати на їх точку зору і розглядати соціальну систему як гомеостаз, що сам себе впорядковує, то й тоді роль економіки буде не ординарною. Адже вона створює підґрунтя для всіх інших форм адаптації, інтеграції та асиміляції. Особливо це правильно тоді, коли мова йде про проблему розвитку, який веде до порушення рівноваги, якісного стрибка, перетворення соціетального типу суспільства, тобто заміни існуючої соціальної організації іншою.
Вихід із цієї суперечності пропонує, як нам здається, концепція історичного акціоналізму. Вона не розглядає економіку як предмет сліпого поклоніння, фетиш, деміург, який сам себе детермінує, фатально визначаючи всі інші прояви соціальної дійсності. Історичний акціоналізм розводить економіку, політику, культуру та ідеологію; аналізує їх як відносно самостійні фактори і ресурси розвитку. Разом з тим роль економіки не зневажається. Вона є необхідною передумовою розвитку, без чого останній об’єктивно неможливий. Водночас, це лише необхідна, але не достатня передумова. Отже, процвітаюча економіка без цілого ряду інших чинників сама по собі нічого не гарантує. Суспільство може бути досить багатим, але не розвиватись соціально. У ньому, у кращому випадку, будуть вдосконалюватися лише фактори економічної активності. Але будуть перебувати відносно незмінними культура, ідеологія, спосіб життя, соціальна структура, соціальні інститути – весь існуючий соціальний порядок. Це не обов’язково трагедія, можливо, навіть певна перевага. Але оскільки така ситуація теж вимагає пояснення і до того ж не є вічною чи обов’язковою абсолютно для всіх суспільств, то проблема залишається і потребує соціологічного аналізу.
Для відносного розмежування економіки і соціальної організації пропонується ввести розподіл людської діяльності на два різновиди: виробнича і соціальна праця. Перша характеризує економічну, друга – власне соціальну активність. Немає сенсу наполягати на використанні поняття “продуктивні сили”, воно повністю не визначене. Але є більш коректні в соціологічному відношенні терміни, якими можна скористатися. (зокрема, продуктивність і мотивація праці). Продуктивність не лише визначається досить конкретно, але й порівняно легко вимірюється, що для соціології особливо важливо. Вона насправді залежить від розвитку людини як працівника та технічної озброєності її виробничої діяльності. Але останнє є функцією не стільки особистих здібностей трудівника, скільки технічної та соціальної організації виробництва. Отже, продуктивність праці є соціальним феноменом. На це, зокрема, вказував ще Прудон у своїй полеміці проти Маркса. Він стверджував, що додаткова вартість створюється передусім за рахунок кооперації індивідуальних трудових зусиль, а не через продовження трудового дня поза його необхідні межі. Саме цей, створений завдяки поліпшенню технічної та соціальної організації праці, додатковий продукт і привласнює капіталіст. Проте суб’єктом організації виробництва є сам капіталіст. Отже, він привласнює щось таке, що належить йому по праву. Цим самим він отримує легітимні основи на домінуючу співучасть у виробництві та розподілі, а, значить, в організації всієї життєдіяльності суспільства. У тому числі і розвитку останнього, що, по суті, перевертає тезу Маркса про народ як творця історії. Ним стає соціальна еліта або, за усталеною термінологією, панівний клас.
Визнання трудової мотивації визначальним чинником виробничого процесу знімає традиційне протиставлення форм власності