З цього твердження випливає кілька висновків. Не лише можливі, але й необхідні різні форми власності, тобто змішана економіка. У цьому випадку вона буде досить різноманітною, внутрішньо структурованою, динамічною і гнучкою для того, щоб адекватно реагувати на зміни в історичній ситуації. Яку саме форму власності обрати – залежить від конкретних обставин, насамперед від критеріїв економічної доцільності та соціальної ефективності, а саме: який рівень продуктивності праці ця форма власності гарантує, яку винагороду суб’єктам економічної діяльності обіцяє, яку мотивацію трудової діяльності формує. Якихось наперед заданих переваг, з цієї точки зору, не має жодна форма власності і господарювання: державна, колективна, акціонерна, артільна та ін. Це визначається сукупністю фактів, в т. ч. конкуренцією за вищу продуктивність праці, економію матеріальних і людських ресурсів, кращу технічну і соціальну організацію трудового процесу, більшу матеріальну і соціокультурну винагороду тощо.

Позбавленим сенсу у контексті такого підходу є поняття “спосіб виробництва”. Історія зовсім не рухається від одного способу виробництва до іншого, використовуючи їх як щаблі власного сходження. Розвиток, відповідно до цього, є лише особливим моментом історичного руху певного суспільства. Він зовсім не визначений наперед, не є фатальним, а залежить від сукупності конкретних обставин, які склалися. Хоча й серед них особливе значення має економічний фактор, але в цілком певному відношенні: без ефективного виробництва, незалежно від форм власності, ставити питання про розвиток взагалі безглуздо. Проте сама по собі наявність ефективного виробництва ще не визначає його фатально, незворотно чи автоматично. Бо виробнича діяльність створює лише необхідні для цього передумови, які можуть реалізуватися, чи ні, залежно від ефективності соціальної діяльності, – праці суспільства над своїми власними відносинами, структурами, інституціями, процесами. А тут в дію вступає вже історичний суб’єкт, суспільство в цілому, а не його окрема частина: клас, партія чи нація. Звичайно, більше схильними до цієї діяльності будуть ті соціальні групи, які мають відповідні передумови: вільний час, вміння його продуктивного використання, належний рівень освіти і культури, соціальну орієнтацію діяльності, здатність до самоорганізації і керівництва, історичну відповідальність, творчий порив. Але передусім вони мають контролювати не лише матеріальне, але й соціальне виробництво, тобто виробництво і використання ресурсів розвитку: науку, технологію, культуру та освіту. Це зовсім не панівний клас у марксистському розумінні цього терміну. Він не націлений на політичне панування перш за все. Бо держава не є інструментом розвитку; вона – лише конституційний гарант обраної суспільством історичної орієнтації своїх соціотворчих зусиль.

Література

1. Бжезинский Зб. Великая шахматная доска. – М.: Межд. отношения, 1998.
2. Большой толковый социологический словарь. – М.: Вече, 1999. – Т. 1, 2.
3. Войтенко В.П. Людина на зламі тисячоліть. – К.: Гіпократ, 1998. 
4. Гавриленко І.М. Історичний акціоналізм як методологія аналізу історичного процесу// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – № 3.
5. Гавриленко И.Н. Исторический акционализм// Константы: альманах социальных исследований. – 1999. – № 2.
6. Гавриленко І.М. Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія: науково-методичні та інформаційні матеріали. – К.:КВГУ, 1998.
7. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. – К.: Основи, 1993.
8. Головаха Є.І. Стратегія соціально-політичного розвитку України (досвід перших років незалежності та нові орієнтири). – К.: Абрис, 1992.
9. Головаха Е.И. Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине. – К.: Ин-т социологии, 1996.
10. Головаха Є.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського суспільства. – К.: Ін-т соціології, 1998.
11. Грушевський М.С. Початки громадянства. – М., 1921.
12. Кива А. Социальные революции на исходе века. (Размышления о проблемах общественного прогресса на Западе и Востоке). – М.: Наука, 1992.