загальному вигляді розрізняють два принципових підходи до узгодження мотивів і способів економічної діяльності: марксистський і немарксистський (не обов’язково, що це – антимарксистський). Перший бачить вихід у знищенні відчуженої праці шляхом, як це конкретизував Ф. Енгельс, створення “асоціації вільних працівників”. Але це навряд чи можливо у найближчій історичній перспективі. І ось чому. Доки існує відмінність між розумовою і фізичною працею, керівницькою і виконавською діяльністю зміна форм власності не призводить до будь-яких принципових змін у дану ситуацію. Навіть найбільш демократично організована виробнича артіль має передати (задля більшої ефективності трудового процесу) командні, розпорядницькі і контрольні функції особливим групам людей – адміністрації. Вони і будуть фактично володіти – розпоряджатися-контролювати використання ресурсів, визначати мету і загальні умови виробничого процесу, спрямовувати подальший рух створеного продукту, слідкувати за винагородою (дбаючи про себе не в останню чергу), здійснювати, згідно свого розуміння і владної волі, стратифікацію.
В іншому напрямі пішли закордонні вчені і бізнесмени. Першим на цьому шляху був Ф. Тейлор. Методологія його підходу полягає в наступному: домогтися якомога більшої відповідності між витратами фізичних і розумових сил працівника і винагородою. Перша проблема вирішується науковою організацією праці, друга – справедливою винагородою і матеріальним заохоченням.
Його концепція наукової організації праці базувалась на чіткому розподілі виконавської, організаційної та науково-теоретичної діяльності на підприємстві. Діяльність працівника при цьому подрібнюється на ряд послідовних, найбільш простих, операцій, що передбачає відповідну адаптацію робітника і знаряддя праці, а також виконавських рухів і визначення середнього нормального темпу, який давав би найвищу продуктивність при найменших витратах фізичних і духовних сил. У результаті цього значно зросла продуктивність праці, набули чіткого функціонального спрямування контрольні структури, звичайними стали науково-теоретичні дослідження безпосередньо на виробництві.
В основу концепції Тейлора було покладено розуміння особи працівника як механіко-органічної істоти, коли за критерій бралися витрати енергії, втомлюваність і витривалість. Він нехтував соціопсихологічним аспектом людської особистості. І це було методологічною вадою. Вона частково усунена в теорії людських відносин, співавторами якої є Дж. Морено і Е. Мейо. Перший показав, що будь-яка людська група, в т. ч. і виробничий колектив, являє собою складну мережу психологічних стосунків на основі взаємного тяжіння або відштовхування. Залежно від того, чи буде працівник занурений у дружній чи ворожий йому психологічний клімат, зростає або падає його задоволення від перебування у колективі, що помітно відбивається на його продуктивності і загальному ставленні до роботи. Е. Мейо, досліджуючи трудові відносини в компанії “Вестерн Електрик”, дійшов висновку, що працездатність робітника значною мірою залежить від його потреби у високій особистій самооцінці (почуття значущості власної індивідуальності). На цих засадах базується сучасна соціопсихологічна теорія керування виробничим колективом.
В історичному плані тенденція виявляється в тому, що все більша маса працівників переміщується від суто рутинних трудових операцій до більш змістовних, насичених інтелекттуальним, керівницьким чи контролюючим змістом, передбачає значний рівень освіти і кваліфікації. Щодо власне керівної соціальної структури, як показують дослідження останнього часу, діють зовсім інші принципи наукової організації праці та винагороди. Тут набуває значення співучасть у визначенні мети і засобів діяльності організації, доступ до інформації, позитивне ставлення до працівника з боку керівництва, залучення до експертної діяльності, вміння вести переговори, розуміння психологічних станів учасників соціальних взаємодій (вміння слухати, вести розмову, давати поради, входити в ситуацію співрозмовника та ін.), повага до людської гідності, демократизація стратифікації (вибори керівників усіх рангів) і контролю (надання йому публічного характеру), привласнення неформальним лідером формального статусу, перспективи для особистого розвитку, інші форми ідейно-психологічного залучення окремої людини до життя соціальної організації. Вважається, до речі, що найкращим стилем керівництва є такий, який передбачає водночас як розвиток особи, так і розвиток самої організації.
Найбільш типовим представником організації політичного спрямування є партії. У вітчизняному суспільствознавстві, щоправда, існує традиція розглядати політичну організацію у більш широкому контексті. До її складу вводять держава, партії, громадські організації і рухи. Варто зауважити: держава, звичайно, теж є соціальною організацією, але передусім вона є соціальним інститутом особливого призначення.
Некоректним, з точки зору сучасної соціології, є включення політичних партій у державну структуру, розглянену як щось тотожне політичній організації суспільства. Це справедливо лише для однопартійної держави: тут вони співпадають у функційному і навіть структурному відношеннях (партократія, ідеократія, однопартійність, унітарна держава). У нормальному ж випадку політичні партії існують поза державою. Вони борються лише за визначення їх цілей і пріоритетів, прагнучи добитися підтримки виборців демократичним шляхом. Боротьба ж за владу їм потрібна для того, щоб надати своїм цілям легітимної (законної) сили, використати владні інструменти для забезпечення їх усталеності та дієвого впливу на соціальні процеси. Іще більше це стосується політичних груп тиску, впливу, соціальної мобілізації, історичних рухів тощо.
Термін “партія” у семантичному відношенні означає частину цілого. Але якого? У контексті марксистської методології це частина класу, його найбільш свідомого, здібного, організованого і дійового авангарду. Це справедливо лише за умови, якщо ми погодимося, що класовий розподіл суспільства є не лише визначальним, але і єдино можливим. Однак це суперечить реальній дійсності. Окрім класів, є етноси і нації, які можуть, а в окремих випадках, і зобов’язані, ставити перед собою політичні завдання, тобто створювати політичні партії, орієнтовані на реалізацію національних інтересів. Є також страти, прошарки, стани, верстви, територіальні общини, професійні групи, групи подібного соціоекономічного або соціокультурного становища. У демократичному суспільстві вони мають право створювати політичні партії і ставити перед ними будь-які завдання,