Зі сказаного випливає, що політична партія є соціальною організацією з такими ознаками. Вона ставить перед собою політичні цілі (найчастіше висловлені у програмі) і прагне вирішити їх політичними засобами: звертанням до певних соціальних груп або суспільства в цілому, роз’ясненням висунутої програми (просвітництво, агітація та пропаганда), домагається соціальної мобілізації значних мас людей у напрямі реалізації власної мети (агітація та демонстрація), прагне досягти якомога більшого впливу на поведінку своїх прихильників та інших верств населення (переконання, приваблива перспектива, обіцянки), добитися державної влади задля реалізації висуненої програми тощо.

Згідно з поставленими цілями, політичні партії можна розділити на консервативні (прагнуть зберегти існуючий соціальний лад) і революційні (перетворити його на інший). Залежно від інтенсивності, послідовності та рішучості дій відповідно до поставленої мети, вони також поділяються на радикальні і помірковані. За орієнтацією і соціальною базою (незалежно від того, насправді вона так чітко визначена, чи є уявною) партії розподіляються на класові, національні та міжпрошаркові (“всенародні”). Стосовно до цілей і використовуваних засобів, партії є легальними і нелегальними. Залежно від способу внутрішньої регламентації відносин між їх прибічниками, партії поділяються на директивні і недирективні. У першому випадку існують чітко означені керівні органи, владна субординація, офіційний контроль за поведінкою членів партії, фіксоване членство, формально визначені винагороди і покарання, регламентується прийом і виключення. Рішення вищих органів є обов’язковими для нижчих. У більшості випадків у таких партіях існує обов’язкова матеріальна підтримка їх діяльності з боку членів партії. Кандидати проходять певний випробувальний стаж, а їх вступ до партій чимось нагадує обряд ініціації, іспит на зрілість чи посвідчення в таємне товариство. Інколи вступ до такої партії супроводжується прийняттям особистих зобов’язань (дотримуватися програми і уставу, бути вірним принципам та ідеям) і навіть клятви. Недирективна партія прагне лише завербувати прихильників своєї програми. Вони перед нею не мають ніяких зобов’язань, окрім демонстрації цієї прихильності.

Слід також розрізняти партії впливу і партії влади. Вони діють у принципово відмінній ситуації і по-різному. Партія впливу лише прагне до влади. Тому передусім активно демонструє свої справжні або уявні переваги: цілей, програми, лідерів, структури і організації, соціальної бази. Вона критично ставиться щодо наявної ситуації, викриває недоліки, обвинувачує своїх супротивників, а щонайперше – партію влади. Вона агітує, веде пропаганду, обіцяє, зваблює, малює історичну перспективу по можливості у привабливому вигляді за умов реалізації власної програми. Така партія не нехтує тим, щоб викликати співчуття, демонструючи справжні чи уявні свої страждання, потерпання, невигідність об’єктивної ситуації, вказує на дискримінацію щодо себе або своїх представників. Така партія особливо акцентує увагу на правилах політичної гри: законах, моралі, справедливості, рівності тощо. У ній переважає влада авторитету. Тому вона схильна висувати і визнавати переважно харизматичних лідерів (мають вплив завдяки особливим персональним рисам). Це – вожді, керівники не за становищем, а за колективним визнанням своєї індивідуальності, минулих заслуг чи майбутніх набутків. Вожді розглядаються як повне персональне втілення ідей, принципів, програми, цілей, дій партії. Стратифікація в середині партії, як і стосунки в цілому, мають скоріше позаформальний, аніж формальний характер. Контроль послаблений, санкції майже не застосовуються (переважно до тих, хто публічно себе дискредитував), винагорода є переважно моральною (популярність, визнання, схвалення).

По-іншому діє партія, що прийшла до влади. Акцент на роз’яснення і пропаганду програми слабшає, бо остання часто є утопічною і може реалізуватися, в кращому випадку, лише частково. Зате збільшуються можливості щодо матеріальної винагороди своїх членів. Тому увага акцентується на внутрішньопартійній стратифікації (критерії, правила і механізми посадового просування), формується система привілеїв, значна увага приділяється минулим заслугам перед партією, стажу перебування в її рядах, вірності ідеям, принципам і привілеям; суворішають правила вступу, зате зростають можливості виключення; жорсткіше регламентується внутрішня дисципліна, владна субординація. Партія прагне позбавитися зовнішнього контролю, а тому відривається від своєї соціальної бази, дистанціюється від навколишнього оточення. Ці тенденції виявляються сильніше, якщо партія володіє реальною владою і не має сильних супротивників. При однопартійній системі та повному контролі над державою ці ознаки набувають найбільш розвиненої форми. Клас, нація або інша соціальна база втрачають контроль над партією, партія – над своїм виконавським апаратом (“внутрішньою партією”), нижчі рівні апарату – над вищими. Вожді перетворюються в авторитарну або деспотичну еліту, права якої безмірні, а обов’язки не визначені. Чим швидше така партія перейде до бюрократії у веберівському значенні, тим краще буде для неї і для суспільства.

Залежно від того, як партія визначає власну соціальну базу, будується її внутрішня структура. Якщо такою базою вона вважає клас, а останній трактує з позицій професійно-виробничого контексту, то її низові структури будуть розташовані на підприємствах, в організаціях, установах. Якщо партія орієнтується на інтерес нації, то розподіл буде відбуватися за територіальною ознакою. Саме за такими принципами формувалася КПРС (класова партія) і німецька націонал-соціалістична партія (націоналістична партія). У всіх інших випадках партія базується на “клубному” принципі (гуртки, товариства, дискусійні об’єднання, групи підтримки тощо).

Культурно-ідеологічні і культурно-просвітницькі організації мають найбільш аморфну структуру. Об’єднання тут відбувається на основі певної цінності (ідея, програма, художній стиль, загальний смак, світоглядні принципи