РЕФЕРАТ

На тему:

Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів

Проблема розвитку є об’єктом уваги переважно макросоціологічних теорій: функціоналізму, конфліктуалізму, історичного акціоналізму. Кожний з цих напрямків виробив свою впорядковану концепцію історичних перетворень, де по-різному тлумачиться саме поняття розвитку, його джерела, передумови і ресурси, процеси структурних перетворень, можливості суспільства щодо його здійснення; оцінка наслідків, ними спричинених. Єдине, мабуть, спільне твердження полягає в тому, що джерелом і абстрактним механізмом розвитку вважається процес розв’язання суперечностей. Але й останні тлумачаться у відповідності з вихідними засадами концепцій. Ще одним загальним місцем є розуміння розвитку як якісного перетворення соціальної системи – зміна характеру її складових елементів і спосіб утворення єдиного цілого. Тому пояснення концепції розвитку варто розпочати з вирішення ними питання щодо сутності і способу існування соціальної системи.

У контексті функціоналізму стверджується, що соціальна система динамічна і здатна до якісних змін. Щоправда, таке визнання зроблено під тиском всебічної критики цього напрямі в 70–80 рр. XX ст. Але і після цього можливість змін супроводжується всілякими обмеженнями. Соціальна система тлумачиться як органічна цілісність з відносно автономними складовими. Звідси випливає, що соціальна система діє за рахунок перманентної адаптації і реадаптації своїх елементів, реалізації принципу компліментарності (взаємного доповнення) і компенсації (взаємного підсилення і підтримки). Соціальна система, з цієї точки зору, виглядає як компенсативний гомеостат, у якому перманентно об’єднуються нестабільні складові частини. Інтегративна функція є тому домінуючою у системі всіх інших функцій, а інтегративність системотворчою ознакою соціальної системи, яка забезпечує, по-перше, саме її існування, по-друге, формує її саме такою. Основним у соціальній системі є реалізація взаємних потреб. Нагадаємо, що в основу соціальної системи функціоналізм покладає соціальні групи. Функційним, отже, є такий зв’язок між соціальними групами, завдяки якому реалізуються їх взаємні потреби, в кінцевому рахунку – потреби у функційній інтеграції та соціальній солідарності.

Функція тлумачиться як засіб відтворення і задоволення потреб, їх зміст визначається вкладом у подальше існування системи. Не важко впевнитися, що могутність функції тут пов’язується з її здатністю чинити опір будь-яким порушенням системної рівноваги. Основна вимога стабільного існування соціальної системи полягає в тому, щоб загальна сума її інтегральних дій переважала загальну суму деструктивних, дезінтегративних акцій. Інакше наступає розпад, руйнування, соціальний хаос, колапс.

Звідси – основна методологічна вимога структурного функціоналізму: якщо конкретна структура потрібна даній соціальній системі, то вона має реалізувати свою основну функцію. І навпаки: якщо дана функція потрібна даній системі, то вона має реалізуватися у цій структурі. Це, так би мовити, нормативний ідеал довершеного суспільства. У ньому існують лише потрібні структури і лише адекватні їм функції, а відносини між ними (структурами і функціями) прямо пропорційні. Кожне реальне суспільство віддалене від цього ідеалу, про що свідчить роздвоєність самих функцій – паралельне існування явних (демонстративних) і прихованих (латентних) функцій. Перші – очевидні, зрозумілі всім учасникам соціальної взаємодії, бажані; в них утримується доступний для споглядання намір, мета. Другі – небажані, несвідомі, виникають і реалізуються супроти наміру. Це зворотні, непередбачувані, небажані результати індивідуальних чи колективних дій. Вони можуть бути побічними і неусвідомлюваними наслідками. (Наприклад, ритуальні магічні дії спрямовані на те, щоб викликати дощ. Для членів роду це явна, демонстративна функція. У дійсності ж, в її основі лежить потреба в соціально-психологічній інтеграції цієї общини. Тому це латентна функція, яка усвідомлюється опісля археологом чи етнографом, представником іншої культури, а не самими учасниками даної акції). Латентна функція, попри її побічність, неусвідомленість і непланованість, більш значима у контексті проблеми, що розглядається. Адже вона утримує в собі потенційну можливість змін і розвитку.

Джерело останніх – розбіжність між структурою і функцією. Тут можливі два випадки: або дана структура не в змозі реалізувати відповідну функцію; або дана функція далі не може реалізуватися в межах діючої структури. Вихід із цієї суперечності вбачається в структурному і функційному заміщенні: наявна структура бере на себе нові функції (наприклад, церква – державні); відповідна функція переміщується в інші структури (так, виховання бере на себе школа, турботу про людей похилого віку – держава. Раніше це були функції сім’ї). Найчастіше це обумовлюється зростанням або якісним зменшенням обсягу групи. Чим більша соціальна група, тим складніша її внутрішня структура і урізноманітненість функцій. Скажімо, професійна організація, розростаючись у розмірах, прагне взяти на себе функцію школи (профспілки – школа комунізму), сім’ї (опікування побуту, організація дозвілля), церкви (сповідальна роль профспілкових комітетів), держави (фізичний примус і владний контроль над поведінкою своїх членів). У даному випадку спостерігається функційний набуток (накопичення функцій, зростання поліфункційності структури). В інших – функційні втрати. Реально це проходить паралельно: одні структури звужуються і втрачають ряд своїх колишніх функцій, інші – зростають і набувають нових, беручи на себе те, що втрачають інші. Це переміщення структур і функцій характеризує нормальний звичайний розвиток. Історія в цьому контексті є процес перманентного структурно-функційного переміщення і заміщення, втрат і накопичень.

Звичайно, для функціоналізму розвиток не є бажаним явищем. Тому дисфункція (латентна функція), котра породжує соціальну напругу, конфлікти і зміни, розглядається як небезпечна і руйнівна щодо соціальної системи сила. Вона є небезпечнішою у разі своєї могутності, регулярності (перманентно оновлюється у просторі і часі історії), ефективності (має більший розкид можливих наслідків), здатності до опору інтеграційним тенденціям з боку соціальної системи. Витоки дисфункцій такі: ціннісний розлад, що веде