У марксизмі соціальна система розглядається інакше, аніж у функціоналізмі: не як поліструктурна, а як біструктурна. Співвідношення між структурними елементами соціальної системи постають як дихотомічні (двополюсні): вона розколена навпіл – відносини між протилежностями мають напружений, опозиційний, антагоністичний характер. Це буття і свідомість, базис і надбудова, матеріальне і духовне. Кожен з опозиційних елементів також розщеплений. У першу чергу це стосується матеріального виробництва, яке постає суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. На суб’єктно-груповому рівні це персоніфікується у класових антагоністах (рабів і рабовласників, феодалів і кріпаків, робітників і буржуазії). Трудящі класи (суб’єкти фізичної праці) уособлюють у собі історичний зміст і рівень розвитку продуктивних сил; дозвільні класи (суб’єкти економічної експлуатації, політичного гніту, розкішного споживання, культурно-ідеологічного тиску і контролю) уособлюють історичний характер виробничих відносин. Незворотна, непримиренна і всебічна (економічна, політична та ідеологічна) боротьба класових антагоністів є одночасно джерелом і механізмом соціального розвитку. Усі інші класи і прошарки є проміжними, об’єктивне становище змушує їх зайняти певне місце у цій боротьбі на боці одного з двох основних антагоністів.

Функціоналізм і марксизм є протилежними методологіями соціологічного дослідження. Вже сам по собі цей факт свідчить, що вони не можуть призвести до істини у повному обсязі. Їх вихідні принципи, аксіоми, пропозиційні твердження, діагноз, прогноз, технологія пропонованих дій взаємно заперечуються. Звідси – прямо протилежна інтерпретація передумов, джерел і механізму розвитку. Структурний функціоналізм відводить економіці лише роль адаптатора суспільства до навколишнього середовища, передумови для наступної взаємної адаптації всіх інших складових елементів соціальної системи для підвищення її стійкості та опору дестабілізуючим чинникам. Марксизм розглядає матеріальне виробництво як необхідну і достатню передумову історичного прогресу. Далі він здійснюється фатально, автоматично, в силу об’єктивної логіки структурних перетворень.

Функціоналізм з усіх видів соціальних змін віддає перевагу соціальній мобільності. Вона, з його точки зору, реалізує весь спектр соціосистемних, індивідуальних і колективних потреб. Здійснюючи циркуляцію певних людських мас у просторі соціальних структур, соціальна мобілізація запобігає тому, щоб довести соціальні зміни до якісних зрушень, хаосу і дезорганізації, зберігаючи в незмінному вигляді становий хребет соціальної системи. Іншими словами, соціальна мобільність вводить такі зміни, які не лише не розхитують, а зміцнюють існуючий порядок, знімаючи соціальну напругу і компенсуючи порушення структурно-функційної стійкості новою, ще більшою рівновагою. Індивіди через соціальну мобільність долають суперечність між особистою обдарованістю і суспільним визначенням, домаганнями і реальним становищем, стартовою рівністю шансів і фінішною нерівністю зайнятих позицій, універсальними ціннісними орієнтаціями та індивідуальною мотивацією дій. Колективи через соціальну мобільність не втрачають групову згуртованість і солідарність, а набувають нових рис консолідації, бо позбуваються випадкових членів.

Марксизм же в соціальній мобільності вбачає лише обман, змушену поступку об’єктивним обставинам. А в кінцевому рахунку – новий засіб політичної маніпуляції. Прищеплюючи прагнення до індивідуального соціального просування, панівні класи жорстко контролюють шлях угору, відбираючи лише тих, хто здатний до соціально-психологічної асиміляції на ґрунті їхньої ідеології.

Методологічну розбіжність найбільш яскраво видно в інтерпретації механізму розвитку. Функціоналізм визнає лише реформи, відкидаючи революцію як негідний інструмент розв’язання суспільних суперечностей. Марксизм, навпаки, лише в революції вбачає рушійну силу історичного процесу. У реформах він вбачає фальсифікацію розвитку, обмеження вирішення дійсних проблем. Реформи заганяють їх в середину, обтяжуючи цим перебіг соціальних хвороб. Отже, вони не прискорюють, а уповільнюють історичний поступ. І в цьому значенні реформи стають на шляху справжнього – революційного – подолання соціальних суперечностей і незгод.

При уважному аналізі в суспільстві можна віднайти факти і дії, які одночасно підтверджують обидві концепції. Можна також привести для прикладу окремі конкретні суспільства, де переважають тенденції, описані функціоналізмом; або тенденції, описані марксизмом. Функціоналізм можна розглядати як соціологічну теорію, яка найповніше відповідає соціокультурній ситуації процвітаючої країни. Чим більше вона наближається до такого рівня, тим продуктивнішим буде застосування методології функціоналізму. Типовими для такої соціальної ситуації є такі риси. Перш за все має місце інтенсивний економічний розвиток. Така господарська система не лише динамічна, але й саморегулятивна, самоврядувальна. Отже, основна проблема суспільства, а значить, і соціології, полягає в необхідності перманентної адаптації до економічних зрушень: технологічної перебудови, змін у ринку праці та споживання, професійної мобільності, нових видів товарів і послуг і т. д. Це є приклад демократичного суспільства з досить розвиненими механізмами меритократії (еквівалентної винагороди за внеском і заслугами), з розгалуженою системою освіти і культури, які є домінуючими інструментами соціальної селекції і просування. В основі останніх лежать компетентність, дисципліна і загальна культура. Таке суспільство ефективно контролює розподіл праці та її продуктів, а також державні дії та політичний процес у цілому. У ньому діє відносно справедливе право, незалежне судочинство і розгалужена мережа культурних комунікацій, особливо засобів масової інформації.

Можна віднайти і такі суспільства, де доцільна марксистська методологія. Для них характерне значне зубожіння основної маси населення, класова дихотомія, відносно репресивна держава, соціальні антагонізми, пауперизація і маргіналізація виробників, колективний егоїзм правлячих кіл; накладання економічних, політичних і культурно-ідеологічних розбіжностей, переваг чи обмежень.

Можливий і третій, проміжний, стан суспільства, коли вже завершена початкова індустріалізація, але ще не досягнуто значного економічного розквіту. У такому суспільстві вже діють механізми соціальної мобільності та меритократії, але ще є значні класові розбіжності в економічному, владному і культурно-ідеологічному становищі. Держава близька до соціальної, але має місце