Історичний акціоналізм досліджує суспільство у перехідному стані, точці історичного розриву і пов’язаних з цим перетворень, в т.ч. структурних зрушень. Матеріальне виробництво він розглядає як необхідну, але недостатню умову розвитку. Ефективна економіка необхідна для наступного: нормального задоволення основних суспільних потреб і пом’якшення гостроти соціальних суперечностей; створення відповідних накопичень, вилучення з яких достатнє для формування необхідних ресурсів розвитку (науки, техніки, культури та освіти); виробництва вільного часу, який є простором особистого і колективного розвитку; формування ресурсів для адекватної винагороди основних співучасників розвитку. Ефективна економіка, нарешті, є базою для дійової соціальної мобілізації, відносно справедливої стратифікації, еквівалентної винагороди (за критеріями співучасті у розвитку), поширеної соціальної мобільності (переважно в колективних формах).

Суб’єктом розвитку тут вважається все суспільство, в динамічному аспекті – це система історичних дій або історичний суб’єкт. У стосунках такого суспільства мають переважати правова і контрольна взаємодія. Вважається, що в основі досягненої згоди лежать не цінності стабільності та порядку, а цінності розвитку, спрямованість і націленість на історичну перспективу, вольовий колективний імпульс до соціальної праці, роботи над власними відносинами, їх перетворення відповідно до обраних перспективних орієнтацій. Соціальна структура в цій ситуації передбачає стратифікацію, розмежування за ознаками багатства, влади і престижу. Але соціальні групи мають значення і відповідно аналізуються лише в їх динамічному аспекті, оскільки вони є суб’єктами соціальної дії, тобто колективними акторами. Такими є класи, соціальні рухи, етноси, конфесії, соціальні організації, соціальні інститути.

Найбільш значущими елементами соціальної структури в контексті проблематики змін і розвитку історичний акціоналізм вважає класи. Але вони тут розрізняються, перш за все, можливістю контролювати процес виробництва нових суспільних відносин. За цією ознакою історичний акціоналізм розрізняє, за традицією всіх конфліктуалістських підходів, панівні і пригноблені класи. Але вводить нове поняття – “подвійна діалектика класів”. Це означає, що кожен із означених класів розглядається у двох можливих вимірах: соціально зрілому і соціально незрілому стані. Так, панівний може виступати як панівний-керівний і панівний-пригноблюючий клас. У свою чергу пригноблений проявляється як пригноблений-протестуючий і пригноблений-уярмлений клас. При поєднанні панівного-керівного і пригнобиленого-протестуючого класів розвиток відбувається при збереженні контролю над розгортанням і розв’язанням основного конфлікту, а також при посильному і необхідному внеску всіх інших учасників соціальної взаємодії.

При поєднанні панівного-керівного і пригнобленого-уярмленого класів розвиток здійснюється насильницьким шляхом. Робітничий клас або народні маси не сприймають нав’язаної зверху перспективи, чинять опір мобілізації та інтеграції, виявляють активність лише під дією фізичного і духовного примусу. Темпи такого розвитку швидко уповільнюються, частково через виснаження ресурсів пригнобленого класу, частково з причин переродження керівного класу у лише пригноблюючий. Коли такий клас (панівний-пригноблюючий) поєднується з пригнобленим-уярмленим, то розвиток стає неможливим. Це – застій. Якщо поєднується панівний-пригноблюючий з пригнобленим-протестуючим, то настає революційна криза. З падінням могутності панівного-пригноблюючого і ростом організованого опору з боку пригнобленого-протестуючого класу криза переростає в насильницьку політичну революцію.

Зовнішніми ознаками панівного-керівного класу виступає наявність у нього привабливої для суспільства соціальної утопії, здатність здійснити на її основі громадянську злагоду, перетворити соціальну утопію в культурну модель історичного розвитку: зробити соціальну утопію не лише інструментом ціннісної орієнтації, але й підґрунтям для історичного вибору, системи колективних рішень і обґрунтованого соціального проекту. Окрім того, цей клас має бути здатним організувати ефективну економіку, зробити відповідні накопичення, вилучити з них частку, необхідну для виробництва ресурсів розвитку науки, техніки, культури та освіти. Звичайно, він має контролювати (за критеріями розвитку) обмін і розподіл, винагороду і стратифікацію, одночасно бути інтегратором і консолідатором суспільства на основі цінностей розвитку. Отож, соціальну базу панівного-керівного класу складає економічна, політична і культурно-ідеологічна еліта суспільства. Він має внутрішній поділ на особливі фракції: економічний менеджмент, державну адміністрацію, законодавчий корпус (представницька влада), правознавців і судочинців, а також організаторів науки, техніки, культури і освіти та засобів масової інформації.

Панівний-пригноблюючий клас теж володіє всією системою організації та реалізації влади, але використовує її задля задоволення свого групового егоїзму: розкішного споживання, культурної та соціально-психологічної самоізоляції, пригнічення соціальної мобільності, нееквівалентної винагороди, несправедливої стратифікації, насильницької мобілізації, перетворення економічного і політичного панування в культурні переваги і т. д. Його зовнішніми ознаками є наявність класової захисної та апологетичної ідеології або ретроутопії, відносна байдужість до організації ефективного виробництва, особливо накопичень і вилучення. В економіці панівний-пригноблюючий клас цікавить передусім розподіл і споживання. У цьому ж напрямку він деформує науку, техніку, культуру та освіту, використовуючи їх як засіб поширення владного панування, самовідтворення, культурно-освітніх фільтрів і перешкод для проникнення у свої ряди представників інших класів, символічного тиску чи ознак статусної зверхності.

Пригноблений-протестуючий клас свідомий свого інтересу, має представницькі та виконавські органи (групи тиску, інтересів, політичні партії і профспілкові організації, засоби масової ін формації, інші організаційні та інтелектуальні ресурси). Його соціальною базою є найбільш