запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводження чи покаранню, Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, Приписів медичної етики, що стосуються поведінки медичного персоналу, особливо лікарів, при захисті ув’язнених та затриманих, проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання, Кодексу норм поведінки на державній службі.
4. Класифікація жертв злочинів.
Отже, жертва злочину – це людина, якій злочином заподіяно фізичну, майнову або моральну шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом порядку потерпілим чи таким вона сама себе вважає.
Велике значення у розкритті змісту даного поняття має вивчення особи на соціально-психологічному рівні – це її соціальний статус, позиції, ролі. Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов’язків у межах кримінального процесу і його відносинами з іншими особами, втягнутими в орбіту злочинної діяльності. Позиція жертви – це особливості відносин між „співпотерпілими”, між ними і третіми особами або свідками злочину, між жертвою й злочинцем. Роль жертви – істотний фактор у вчиненні злочину. Адже її поведінка може так вплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об’єкта злочину на його суб’єкт.
У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:
а) правомірна; б) нейтральна; в) неправомірна.
Комплексний підхід кладе в основу класифікації ступінь віктимності, що відображає у найбільш узагальненому вигляді віктимну деформацію особи, вікову віктимність, професійну віктимність, віктимну патологію.
Типи жертв злочинів:
1. Випадкова жертва – коли особа стає такою внаслідок збігу обставин.
2. Жертва з незначним ступенем ризику – віктимність виникла під впливом конкретної несприятливої ситуації.
3. Жертва з підвищеним ступенем ризику – володіє низкою віктимних властивостей: а) жертва необережних злочинів; б) жертва умисних злочинів.
4. Жертва з дуже високим ступенем ризику – особа, морально-соціальна деформація якої не відрізняється від правоворушників.
5. Механізм суїцидальної поведінки.
Суїцид – навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя, один з видів насильницької смерті. Людська властивість самознищення існує як „зворотній бік” її саморегулюючої поведінки. В її основі лежить саморуйнування людини через прийняття свідомого рішення про це.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), у 2-й половині ХХ ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400-600 тис. осіб у рік на планеті кінчають життя самогубством.
Кількість тих, хто вчинив замах на самогубство, у 8-10 разів більша. Відповідно до критеріїв ВООЗ психічне здоров’я нації перебуває під загрозою, якщо число суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення. Серед країн з високим її рівнем – Латвія (42,5). Литва, Естонія, Росія.
За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до числа країн з високим рівнем суїцидальної активності. При цьому цей показник весь час підвищується: 19- у 1988р., 29,8- у 1999р.
Самогубство у всіх випадках є проявом складної взаємодії суїцидальних якостей особи і соціального середовища. З-поміж концепцій суїцидології найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.
Дезадаптація – це непристосованість, конфлікт особи з соціальним середовищем.
Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою або кризовою ситуацією. Об’єктивно дезадаптація проявляється у невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що виливається у компенсаторні форми поведінки. Суб’єктивно – це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи.
Механізм суїциду: особисті деформації та негативні соціальні фактори - конфліктні ситуації - соціально-психологічна дезадаптація - крах ціннісних орієнтацій - провокуючі зовнішні чинники + мотиваційна готовність - прийняття рішення піти з життя - парасуїцид - суїцид.
Література:
1. Гоголева Л.А., Женунтий В.И., Цыбуленко Т.Д. Вовлечение несовершеннолетних в преступную деятельность: виктимологический аспект. Учебное пособие.- К: КВШ МВС СССР им.Ф.Э.Дзержинского, 1991.- 94 с.
2. Кузьмина А.С. Криминологическая характеристика несовершеннолетних, вовлеченных в преступную деятельность. Межвузовский сборник научных трудов.- Омск: Изд-во Омской высшей школы милиции, 1984.-170с.
3. Піщенко Г. Характеристика потерпілого від хуліганства і віктимологічна профілактика: Проблеми кримінології // Право України.- 998.- №7.- C.46-49/
4. Проблемы борьбы с вовлечением несовершеннолетних в антиобщественное поведение: Сборник научных трудов / Под ред. П.М.Миньковского, В.В.Панкратова.- М.: Юрид.л-ра, 1981.- 108с.