З виникненням історичної науки формується історична сві-домість греків та римлян, а їх історична пам'ять матеріалі-зується в письмових джерелах і документах. Перших пред-ставників давньогрецької історичної думки називали логогра-фами (VI-V ст. до н.е.). З діяльністю логографів (Кадм з Мі-лету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Са-моса, Гелланік з Лебосу та ін.) антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побутового чи історичного характеру до їх писемного запису.

Найбільшою заслугою логографів є спроби описування істо-ричних подій і процесів на основі легенд, оповідей, докумен-тальних матеріалів тощо. Історія була тоді єдиним нефілософським суспільствознавством. Школа логографів певною мірою поставила питання про достовірність історичного матеріалу. Вона критично ставилася до міфології, раціоналістично осмис-лювала міфи та легенди.

Значним науковим здобутком логографів є введення в істо-ричне описування фактора часу, відтворення хронологічної послідовності минулих подій ранньої історії греків, викладення сучасних їм історичних явищ у хронологічній послідовності.

На основі історичного доробку логографів виникає перша наука про суспільство — історія. Найпершим пам'ятником іс-торичної науки є знаменита робота видатного вченого, "батька історії" Геродота "Історія", яка започатковує інтенсивний роз-виток науки про суспільство.

Істотним кроком у розвитку історичного пізнання стала творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньорим-ського історика Корнелія Таціта та ін.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія, науковий доробок представників історичної науки Ста-родавнього світу особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображен-ня соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпі-ричного матеріалу, їх відбору й узагальнення тощо.

Як уже зазначалося, розвиток історичного знання відбував-ся паралельно з філософським, проте ці два пізнавальних про-цеси в Стародавньому світі ніколи не перетиналися між собою. Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практич-но відсутній в історичній науці. Ні історики, ні філософи ан-тичного світу (Демокріт, Платон, Аристотель та ін.) не роз-глядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія мислились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси і намагання філософів розглядати суспільство, державу, інди-відів у контексті загального цілого. Історична думка також ще не піднеслася до такого рівня аналізу, вона провінціально сприймала світ через призму свого етносу.

Проте антична культура та наука створили могутній по-тенціал для подальшого розвитку пізнання природи і сус-пільства. Вона заклала основи європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки — право, політика, мистецтво, філософія, соціологія та ін.

Соціальні знання епохи середньовіччя. Кожна епоха ство-рює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, Інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, ^зразки І цінності, згідно з якими суспільство ор-ганізовує и оцінює діяльність, її спрямованість та результати.

Соціальні парадигми рабовласницького суспільства відби-вали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами пере-бувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії.

На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою, в Римській імперії змішувалися різні культури, народи, вірування, світогляди. Християнство не випадково ви-никає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму ззовні — з Іудеї. Імператорське єдиновладдя витіснило на зад-ній план численний пантеон римських Богів. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів.

Проблеми вибору свободи політичної дії імператорів, воє-начальників на прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичниць-кими віруваннями та християнством також відбувався на ко-ристь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з ак-туальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рів-ності всіх людей перед Богом і між собою, як створених за образом Божим.

Все це породило на етапі старої і нової ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів:

1. У світоглядному плані космологічний фаталізм зміню-ється християнським провіденціалізмом.

2. У соціально-історичному та політичному аспектах відбу-вається переорієнтація світогляду з демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин.

3. Поєднання християнського провіденціалізму із земним суб'єктивізмом уособилося в новому вченні про свободу інди-відуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодаль-ні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками — християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії.

Торжество християнства означало занепад античної куль-тури, переривання розвитку науки, техніки, досягнуті антич-ністю. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя

суспільства і підпорядковує своєму контролю всі клітини сус-пільної організації.

Рабовласницька імперія трансформувалася у феодальну. В процесі цієї еволюції під впливом церкви відбувається пере-орієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цін-ності,