Система виховання включає в себе цого цілі. Найбільш загальна, так би мовити, інтегративна мета виховної діяльності суспільства полягає у тому,щоб передати новому поколінню людей соціальний і духовний досвід, підготувати підростаюче покоління до продуктивної праці та інших видів суспільної діяльності.

По відношенню до особистості ця мета полягає в тому, щоб сформувати у неї соціально значущі риси. Таке формування здійснюється шляхом спадкового засвоєння особистістю минулого досвіду, наступного активного та свідомого виховання певних суспільних функцій у багатоманітних сферах виробництва, духовної культури, спілкування.

Якщо виховання ставить за мету формування позитивних соціально значущих рис особистості, то воно є гуманістичним, прогресивно спрямованим. Гуманістичне виховання прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях.

Окрім загальної мети виховання, є й інші, більш вузькі, конкретні цілі, що ставляттся як суспільством у цілому, так і соціальними групами та окремими індивідами. Всі ці цілі так чи інакше взаємодіють між собою.

Проте виховні процеси можутьформувати в особистості як позитивні, так і негативні якості. Це залежить, зокрема, від змісту і спрямування тих и інших виховних процесів, від їхньої взаємодії, конкретних умов, за яких живе і діє особистість, від її світогляду, характеру переконань, критичного чи некритичного ставлення до того, що їй говорять, від сукупності її інтересів.

В моїй сім’ї вихованню надавалось велике, і я б навіть сказала, професійне значення. Моя мати, як педагог, добре розуміла, що сформовані в дитинстві риси характеру найчастіше залишаються домінуючими на протязі усьго життя. Тому вона поєднувала всебічний розвиток дитини з вихованням у мене почуття відповідальності за свої дії. Адже у ранньому дитинстві формується почуття автономії й особистої самоцінності, або, навпаки, сорому. Зростання самостійної дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, поважання дисципліни та порядку. Хоча зараз, з позицій вже майже сформованої особистості, я усвідомлюю, що у мене, як першої дитини в сім’ї, було значно більше свобод, ніж відповідальності і це сприяло формуванню егоїзму. Розуміли це і мої батьки, тому, коли мені виповнилось п’ять років, у мене з’явився братик. Я ще досі згадую те почуття захопленості, коли я, ще зовсім дитина, вперше взяла його на руки. З того часу в моєму житті з’явилась людина про яку я мала піклуватись. В мене з’вились нові обов’язки, я все частіше чула, часом не зовсім приємні слова “ти ж старша”. Це сприяло придушенню в мені егоїзму, та формуванню почуття відповідальності за долю іншого. Звісно перший час я ревнувала, адже мені не подобалось, що увага, яка колись належала лише мені, тепер поділена на двох, і часто більше перепадає саме молодшому братику. Проте, тепер я виконувала вже іншу соціальну роль – роль старшої сестри, і я все більше це усвідомлювала.

Коли мені було три роки, мене віддали до дитячого садочку. Це було вже зовсім інше, нове, соціальне середовище, і я повинна була шукати шляхи для адаптації в ньому. Оскільки я була дуже замкненою дитиною, то це було для мене досить складним завданням. Адже тут в процес мого виховання включились вже зовсім сторонні мені люди: вихователі, і мені було досить важко зрозуміти, що тепер я повинна слухатись не лише маму. Тому спершу я ходила до садочку з незадоволенням.

Період від трьох до семи років ще називають віком гри. В цей час у дитини формується почуття ініціативи. Якщо бажання щось зроьити самастійно блокується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирішальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти на себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворення почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.

З цьго часу вже можна говорити про становлення моєї соціальності. Соціальність особи – це її зв’язок з соціальною спільністю, суспільством. Соціальність особи можна з’ясувати лише через вивчення системи соціальних зв’язків особи з найрізноманітнішими спільностями (класами, професіональними, поселенськими, демографічними та ін.). І нарешті, суспільство здійснює контроль за реалізацією людиною взятої на себе ролі у суворій відповідності з певними ролевеми нормами, бо саме через поняття соціальної ролі з’ясовується механізм входження особистості в соціальне життя, або механізми соціалізації. З.Фрейд виділив як психологічні механізми: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому, провини і т.п. Т.Парсонс застосував ці поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Він визначив імітацію як процес засвоєння елементів культури (особливих знань, уміння, образів) шляхом наслідування. Ідентифікація виражає ставлення до соціального світу, поняття цінностей.

За своєю структурою соціалізація носить складний характер. Вона включає адаптацію, тобто пристосування до нових умов, ролей, норм, та інтеріоризацію, тобто прийняття норм, цінностей, включення їх до внутрішнього світу людини. Разом з тим, вона не обмежується ними, бо не може бути повною без реалізації інтересів, цінностей. Суттєвим її моментом є розвиток соціальної активності.

Соціальна адаптація – вид взаємодії особи з соціальним середовищем, в ході якого відбувається погодження вимог та сподіань обох взаємодіючих сторін. Адаптація означає пристосування індивіду до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів організацій, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої притензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Особливо тяжко здійснюється адаптація в перехідні періоди суспільного розвитку, коли в людей середнього і похилого віку, що становлять основну масу