Інтеріоризація. Поняття інтеріозація введено в науковий обіг психологами Полем Жане, Жаком Піаже, Анрі Віллоном. Інтеріоризація – процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою усвоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”. Інтеріоризацію відрізняють від будь-яких форм одержання “ззовні”, перероблення і збереження “всередині” психіки знакової інформації, якою є пам’ять і сприйняття. Результат інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності, що народжується поєднанням вроджених особливостей темпераменту, інтелекту, уявлення і соціальних умов. На основі взаємопереходів біогенних і соціальних властивостей формуються внутрішньоособисті уявлення, де виявляються схрещеними генетичні своєрідності і соціальні якості особи.

Природно, якщо в фазі соціалізації особи, тобто в процесі адаптації відбувається пристосування індивіду до соціального середовища, то потім в процесі інтеріоризації впливу соціальної системи, змінюючись через внутрішнє “Я” людини, проявляється в зміні її поведінки. Поведінкові новації починаються з порушення рівноваги в адаптації особи до особливостей системи і завершуються стабілізацією, але уже на іншому рівні.

В перший клас я пішла в рідному місті. Як і всі мої однолітки, я дуже цим пишалась, і дуже довго готувалась. Адже це означало підвищення мого соціального статусу, входження до іншої суспільної групи. Проте, через рік, у зв’язку з розлученням батьків, ми з мамою вимушені були переїхати до іншого міста. І ось тут, в іншій школі, у новому колективі, для мене найбільш актуально постала проблема адаптації.

В соціології є два підходи до визначення змісту і суті адаптації. Одні соціологи пояснюють адаптацію як пасивний процес пристосування суб’єкта до вимог суспільства, в тому числі ціною жертв з боку особи. В концепціях швейцарського психолога Жака Піже, англійського соціолога Роберта Мертона соціальна адаптація розглядається як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціального середовища. Другий підхід, мабудь, є адекватним реальним соціальним процесом і доцільним з позицій з’ясування процесів активної діяльності соціальної особи. Якщо ж в ході адаптації людина виступає активним суб’єктом, то виникає питання: в чому ж суть свободи соціальної активності особи і які її межі? Включаючись у суспільне життя, особа зберігає свободу вибору – вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видив діяльності. Людина вибирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно зі своєю життєвою метою і амбіціями. Особисті пріорітети, ієрархія цінностей визначає поведінку особи в конфлікті ролей, коли людина робить свій вибір на користь якоїсь ролі вченого-соціолога або практика-соціолога, практика-політолога, дбайливого щирого сім’янина або щасливо бізнесмена тощо. Звичайно ж, в межах запропонованих суспільством обставин, особа має можливість творити свою долю і сприяти суспільно значущим перетворенням внаслідок трудової діяльності. Інакше кажучи, особа пристосовується до соціального середовища, заразом зміюючи його.

Проте свобода соціальної активності людини не незалежна. Суспільство обмажує особі свободу вибору. Свобода особи не поширюється на загальнолюдські і згальногромадянські рольові рекомендації. Щоб включитись в соціальні зв’зки, людина має хоча б елементарно оволодіти правилами, нормами людського спілкування, співжиття, знати мову, культуру суспільства. Суспільство обмежує людині свободу діяльності, створює об’єктивні можливості для досягнення поставленої мети. В умовах тоталітарного режиму суттєво звужуються межі свободи індивіда. Але навіть у звужених межах свободи людина намагається проявляти активність, вибирати варіанти, що дають їй реалізувати поставлену мету.

Для мене такою адаптативною метою було входження до неформальної групи нового класу. Неформальна група - спільнота людей, що виникають спонтанно на грунті взаємних симпатій, схожості ціннісних орієнтацій та інтересів. Неформальні групи можуть існувати як самостійні, ізольовані спільноти, але можуть утворюватись і усередині формальних груп та організацій як альтернатива й доповнення до них. У такому разі об’єднання людей відбувається на емоційно-особистісному грунті й відповідає потребі в спілкуванні в її найбільш розвинених формах. Тому міжособистісні стосунки у неформальних групах характеризуються порівняно високим прагненням індивідів до взаєморозуміння, взаємодопомоги, залученості, співробітництва, емоційної стабільності та дружби. Спільні інтереси є підгрунтям стабільності й довготривалості існування неформальних груп незалежно від їх змісту. Водночас наявність групової мети та відповідної спрямованої назовні сумісної діяльності не є обов’язковою умовою існування неформальних груп.

В моєму класі було дакілька неформальних груп, об’єднаних за спільністю інтересів. Проте, через мою некомунікативність та замкненість мені було досить складно увійти хоча б до однієї з них. Але, через те, що я була природним лідером, в мені існувала суттєва необхідність у самовираженні. Шляхом до цього стало навчання. Адже, шкільний вік це час, коли формуються почуття підприємливості та ефективності, здатність добиватися поставленої мети,найважливіші цінності тут – підприємливість та ефективність. У негативному варіанті у дитини з’являється відчуття неповноцінності як наслідок недостатньо успішного навчання. Саме в цьому віці закладається ставлення до праці.

Освіта, в наш час, є досить важливим елементом в процесі соціалізації. Вона є одним з найдавніших інститутів, і виникає в силу потреби суспільства у відтворенні та передачі знань, умінь, навичок, підготовки нових поколінь до життя.

У сучасному суспільстві освіта набуває особливої ваги, бо покликана забезпечити підготовку суб'єктів соціальної дії до розв'язання глобальних завдань, якістоять перед