Сім’я – це об’єднання людей, зв’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, об’єднання, що грунтується на шлюбі або кровній спорідненості.

За часів стародавньої Русі та в період середньовіччя (XV-XVI ст.) на території України існувала велика патріархальна сім’я, або домашня община. Вона відома під назвою “служба”, “сім’я”, “дворище”. Поряд з нею існували й малі сім’ї. Уклад і побут общини трималися безперечною владою глави сім’ї – батька, мати управляла суто жіночими справами.

Часто кілька великих і малих економічно слабких сімей об’єднувалися для спільного виконання складних і трудомістких робіт у так звані патронімії – групи, що зберігали й підтримували господарську, громадську та духовну єдність.

Мала індивідуальна родина складалася, головно, з батьків і неодружених та одружених дітей. Найбільш поширеною була сім’я з п’яти-шести чоловік. Разом з тим зустрічалися родини, які налічували в своєму складі сім, вісім і більше чоловік, причому, не тільки за рахунок багатодітності, а й у зв’язку з тим, що один з дорослих одружених дітей жив разом із старими батьками. По суті, це була теж мала сім’я, але главою спочатку був батько, але через деякий час він, як правило, передавав господарство синові з умовою, що той догляне його й матір до смерті.

За розпорядком господарських робіт в українській селянській родині стежив батько. Він щодня за вечерею підсумовував, що було зроблено протягом дня, та давав завдання кожному члену сім’ї на завтра. Воля батька в селянських родинах була законом.

Робочий день починався дуже рано; влітку – о четвертій-п’ятій годині, взимку – о п’ятій-шостій. Швиденько поснідавши, усі, хто міг працювати, відправлялися в поле. Якщо воно недалеко від садиби, на обід збиралися додому годині о дванадцятій, якщо ж далеко, то або брали його самі або приносив хтось із членів сім’ї, найчастіше діти. В такому разі знов до купи сім’я збиралася тільки пізно ввечері. Після вечері готувалися до наступного дня, лагодили реманент, оглядали худобу.

Взимку роботи було менше. Правда, не для всіх. Жінки і взимку вставали дуже рано, поралися в хаті й по господарству, пряли, ткали, лагодили одяг, шили й вишивали сорочки.

У сім’ї існував раз назавжди встановлений розподіл діла на “чоловіче”, “жіноче”,, і “спільне». Жінка садила, доглядала й обробляла город, збирала з нього й переробляла врожай, готувала страву, обробляла льон і коноплі, пряла, ткала, шила сорочки, доглядала за птицею, коровою, свиньми. Крім того, вона піклувалася про чоловіка й дітей, прала одяг, прибирала житло. В обов’язок чоловіка входила робота на полі, виготовлення й лагодження сільськогосподарського реманенту, заготівля палива й будівельних матеріалів, догляд за робочою худобою. Спільно подружжя збирало врожай на полі ( чоловік косив, а жінка в’язала ). Жінка мала допомагати чоловікові в усьому, однак чоловік вважав для себе негожим виконувати якусь жіночу роботу й майже ніколи за неї не брався.

Майнові відносини в українській селянській сім’ї будувалися на основі приватної власності. Розпорядником родинного майна і його власником був, як правило, глава сім’ї. Після смерті батька майно довгий час не ділилося, а влада в сім’ї переходила до старшого сина або навіть до матері, які продовжували порядкувати сімейним добром. Пізніше, з розвитком товарно-грошових відносин й посиленням процесу розпаду великих сімей майно підлягало розподілу. Як після смерті батька, так і за його життя воно розподілялося між синами здебільшого порівну. Значнішою бувала частка того з синів, з котрим після поділу залишалися батьки. Передача спадщини нерідко оформлювалась договором (так званим – “на доживання”), особливо у випадках, коли звичаєве право нечітко трактувало, хто ж мусив лишатись з батьками.

Найчастіше більшу частку майна одержував молодший син. Йому належала й частина садиби. Інколи з цього правила робився виняток на користь найслухнянішого сина. В деяких місцевостях Західної України батьки лишалися жити з старшим сином. Сестри ж переходили на опіку братів, які готували їм посаг і видавали їх заміж.

Жінка під час поділу не мала права на одержання спадщини не тільки на землю, а й на рухоме майно і цілком залежала від батька, чоловіка, братів. Тільки в разі, коли сім’я не мала в своєму складі спадкоємців чоловічої статі, майно ділилося між дочками також порівну.

Майнові відносини в українській селянській родині відзначалися своєрідністю. Наприклад, крім загального майна, яким розпоряджався глава сімейства, кожний член його мав право на особисте майно, яке міг придбати на власні кошти. Це однаковою мірою стосувалося й жінок (матері, дочки) і чоловіків. Незалежно від цього в сім’ї жінці належало її придане, яким, окрім неї, ніхто не міг розпоряджатися. Українське придане мало свою особливість. По можливості до нього включалися земельний наділ, що звався “материзною”,, яка ніколи не входила в загальнородинне майно, не ділилася між окремими членами сім’ї, а передавалася у спадщину, і тільки по жіночій лінії.

Своєрідність майнових відносин позначалась і на подружніх взаєминах, які в українській родині, як правило, відзначались згодою. Нерідко траплялось і так, що жінка всупереч звичаєвому праву була номінальним головою родини, відіграючи в ній першорядну роль. Недаремно казали: “Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три”.

Відносна незалежність української жінки пов’язана з тією традицією, яка склалася через вимушену відсутність чоловіків. Адже в Україні довгий час тривала визвольна боротьба, йшло формування козацтва – все це відволікало чоловіків від домівок. За цих обставин жінка