Теорія соціального поля як засіб інтерпретації злочинності

Останнє десятиліття для українських соціологів було часом пізнання здобутків світової соціології і в її класичній традиції, і сучасних теорій та концепцій завдяки зробленим перекладам, виданню соціологічної літератури, різним формам обміну, стажування, які відкрили вікно на Захід. Ми більш менш розібралися з основними парадигмами, напрямками, засвоїли відповідну термінологію, включили їх до навчальних курсів. Та чи вміємо використовувати теоретичні арсенали для розв‘язання практичних завдань? Принаймні, абсолютна більшість емпіричних досліджень у нас здійснюється без якогось би там не було зв‘язку з теоретичною соціологією. І це є проблемою не тільки української соціології. Така картина взагалі характеризує становище сучасної соціологічної науки, яка складається ніби то з двох зовсім різних полюсів – “високих теорій” і маси розрізнених пулів, вимірів, моніторингів тощо. На наш погляд, подібна ситуація виникає через нерозробленість проміжної, середньої ланки, а саме – теорій середнього рівня, галузевих соціологій, які б, з одного боку, створювалися на базі “високих теорій”, а з іншого, – слугували дослідникам методологічною базою для розробки конкретних методик. Мова йде про актуальність теоретичної інтерпретації різних явищ та феноменів соціального життя для подальшого їх так би мовити практичного “вжитку”. У статті наводиться приклад подібної теоретико-соціологічної інтерпретації злочинності на базі теорії соціального поля, що, на думку автора, може у подальшому слугувати в якості методологічної основи конкретних досліджень.

Нас не можуть задовольнити кримінологічні дефініції злочинності, що визначають її як суму злочинів або “систему усіх злочинів, що відбуваються за певний проміжок часу” [1, с.7]. Навіть більш розширені й ускладнені дефініції правознавців, на кшталт: “злочинність – це правова модель реального, складного, мінливого, системного і динамічного суспільно-небезпечного соціально-правового явища, що має деякі закономірності своєї появи і розвитку, і являє собою злочини, які вчинені на певній території в тій чи іншій державі за визначений період часу” [2, с.125], не розширюють підхід до злочинності, бо не залучають нових ідей, теорій, конструкцій. Ці й подібні визначення, якими б складними вони не здавалися, відривають злочинність від соціального контексту, соціальної “тканини”, не вказують на те, що злочинність має свою драматургію, яка виводить на сцену різних акторів та різнотипні соціальні взаємодії. Злочинність як масове і постійне явище втягує у свою орбіту певні прошарки населення; на цьому тлі з’являються нові соціальні групи, статуси, ролі; виникає так би мовити суспільство у суспільстві, або краще сказати – суспільство подовжується, розширюється за рахунок різноманітних груп злочинців і тих, хто професійно протистоїть злочинності. Фактично зміни торкаються того, що в соціології зветься соціальним простором. Саме останнє поняття і може бути використане як гносеологічний засіб для поглиблення наших уявлень про злочинність у соціальному контексті.

Основи теорії соціального простору було закладено Г.Зіммелем і П.Сорокіним. Німецький соціолог розглядав суспільство не тільки як суб’єктивну сутність (форма Я), але і в якості певної об’єктивної схеми. У другому значенні суспільство перетворюється на стабільний, структурований космос, що вбирає у себе усі позиції. Його спрощеною моделлю може бути чиновництво, що розсілося на своїх посадах як горобці на дереві, причому кожна гілка – “позиція”. Зіммель пише, що суспільство пропонує людям анонімні місця, які можуть бути заповнені індивідами відповідно до їх внутрішнього “поклику”, кваліфікації. Для кожної особистості у суспільстві є позиція та рід діяльності, до яких вона має покликання, а також культурний імператив: шукати їх, доки не знайдеш [3, с.111-113]. Чи є такі позиції, покликання та імператив для злочинців? Принаймні, над цим варто замислитися.

П.Сорокін розглядав категорію соціального простору як базисне поняття для побудови теорій соціальної мобільності та соціальної стратифікації. Це поняття він чітко розмежував з категорією геометричного простору, хоча й користувався відомими природничими, математичними термінами для утворення соціологічних аналогів. Він трансформує поняття “точка простору”, “низ”, “верх”, “дистанція”, “рух у просторі”, “координати простору”, “вертикальні й горизонтальні параметри” у соціологічні категорії, наповнює їх соціальним змістом. Устрій соціального простору за Сорокіним виглядає так: 1) об’єктивно існує система соціальних позицій (умовні точки простору), вона виникає відповідно до процесу диференціації суспільства за ознаками статі, віку, професії, багатства, національної та етнічної належності тощо; 2) кожній позиції відповідає соціальна група, прошарок, страта (Сорокін розглядав і диференціацію всередині групи), і навпаки – людина, що є членом групи, автоматично посідає відповідну позицію, а якщо група складна, організована, то позиція уточнюється відповідно до структури групи; 3) позиція, яку займає особа у соціальному просторі, визначається належністю не тільки до групи, але й співвідношенням груп у суспільстві (вертикальні або горизонтальні зв’язки), яке у свою чергу зумовлене соціокультурними чинниками даної епохи; 4) людина може рухатися у соціальному просторі, для чого вона повинна змінити свою групову належність, долучитися до нової групи, або “піднятися” всередині своєї групи [4, с.297-307]. Теорія Сорокіна на загал відображала статичний аспект дослідження суспільства і була “занадто об’єктивною”, тобто не враховувала суб’єк-тивне, ціннісне, психологічне ставлення людини до свого місця в суспільстві та феномен діяльності – агентність соціального процесу.

Згодом теорія соціального простору набула значного поширення. Деякі автори навіть почали розглядати соціологію як соціальну топологію. До них, зокрема, належить впливовий сучасний французький соціолог П’єр Бурдьє [5]. Він трансформував теорію соціального простору і розвинув її у теорію соціального поля. Соціальний простір Бурдьє розуміє як двопорядкову сутність: а) соціальну (задана система координат,