Українці в російських етно-культурних стереотипах

Етнічний стереотип - це сукупність уявлень про представників іншого етносу, його інтелектуальний і моральний рівень (хоча визначати ці властивості, коли йдеться про цілий народ, надзвичайно важко, якщо взагалі можливо), його звичаї і традиції, його роль в історії людства, регіону і над усе в історії двосторонніх стосунків двох етносів.
Це уявлення одного етносу про типові (як йому здається) риси іншого.

Етнічний стереотип може більш-менш правильно й об’єктивно віддзеркалювати особливості вдачі іншого етносу, а може бути наслідком етнічної упередженості, і тоді він більш влучно характеризує сутність етноса-”оцінювача”, ніж об’єкт його оцінки.

Етнічний стереотип формується протягом століть, у процесі спілкування етносів, але часто може мати досить-таки випадкові підстави. Сталість етнічного стереотипу аж ніяк не перетворює його на щось остаточне й незмінне.

Етнічний стереотип має власну динаміку, в котрій можуть уточнюватися наголоси, пом’якшуватися визначення, а інколи й змінюватися на геть протилежні. Час від часу відбувається переоцінка етнічних уявлень про інші людські спільноти та їхніх “типових” представників. Історія знає чимало прикладів зміни “етнічної репутації”. Наприклад, деякі європейські народи, котрі мали репутацію у ХVІІІ ст. мрійних, сентиментальних, схильних до абстрактних роздумів і теоретизування, вже у ХІХ ст. стали зразком точності, прагматизму, наполегливості у досягненні своїх цілей. Йдеться насамперед про німців, про котрих Генріх Гейне писав у вірші “Німеччина. Зимова казка”:

Французам і руським належить земля,
Море британцям покірне,
Зате у надхмарному царстві мрій
Панування німців безспірне.

У ХІХ, а особливо ХХ ст., перед враженою Європою постали зовсім інші німці: ділові, рішучі, заповзятливі. І етнічні стереотипи їхніх сусідів теж зазнали суттєвої еволюції щодо німців. Сталість етнічного стереотипу аж ніяк не виключає його гнучкості під тиском обєктивних обставин.

Однак найбільш складні проблеми в цій царині виникають, коли йдеться про споріднені і близькі народи. Існує вельми поширена похибка, що чим ближчі народи (за походженням, мовою, історією), тим легше їм формувати свої взаємини і тим менше непорозумінь між ними є. Насправді, це не завжди так. Найбільш гострі і непримиренні конфлікти часто трапляються якраз між “своїми”, між тими, хто ближче, хто пережив більше спільних подій, що, проте, тлумачаться по-різному. Між такими етносами накопичується багато взаємних і невзаємних образ і кривд, неприємних спогадів та історичних порахунків. На відміну від етносів чужих і далеких, що сприймаються як щось абстрактне і нейтральне, у вищенаведеній ситуації образа, завдана “своїм”, переживається тяжче, ніж завдана чужим. Психологічно полякові легше пробачити англійцю чи іспанцю те, що не буде пробачено українцеві. І навпаки. Взаємини старих сусідів, між котрими немає помітного мовного і культурного бар’єру, завжди опосередковуються надмірними пристрастями, приматом емоційного над логіко-дискурсивним. Однією з найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що змушує постійно порівнювати своє становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди.
Причому, між близькими етносами через їхню співмірність існує принципова можливість такого зіставлення, бо нікому не спаде на думку змагатися з тим, хто не має нічого спільного зі своїм опонентом.
У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами, Великі періоди спільної історії (Київська Русь, Гетманська доба після Переяслава, Петербурзька імперія, СРСР), близькість мови, культури, релігії створюють обєктивно (не кажучи вже про субєктиві зусилля російських політиків) постійну загрозу асиміляції, розчинення українців як самостійного і самобутнього етномасиву. Тим більше, що прикрі зразки цього вже спостерігалися в минулому, наочними є вони й тепер. Наявність й сьогодні у незалежній державі Україна 7 мільйонів етнічних українців, які не володіють українською (за матеріалами останнього радянського перепису населення), свідчить про обгрунтованість таких побоювань більш ніж переконливо.

За часів імперії деякі етноси могли відгородитися від асиміляторів мовою (як, наприклад, естонці), чи релігією (як, скажімо, татари). Чим могли відгородитися українці, аби не зникнути як народ, не залишивши сліду, як описані київським літописцем авари - “погибоша аки обри”?
Це реальна, складна і вкрай болюча проблема. І сьогодні вона не менш, а, можливо, більш актуальна, ніж у минулому.

Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні закріплюються професійною культурою (красне письменство, театр, живопис, історія, журналістика) і вона, вже у свою чергу, починає справляти зворотний вплив на масову свідомість. Такі стереотипи побутують не лише серед плебсу, але й серед високочолої російської інтелігенції.

По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні від росіян риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків або фанатиків прилучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно у російських етно-культурних формах. Не можна сказати, що цей стереотип абсолютно не мав певного об’єктивного підгрунтя. Адже в історії України кожен новий “визволитель” у першу чергу встановлював жорстокий мовний і культурний контроль саме в містах, бо по тисячах сіл зробити це було фізично складно. Тому міста в Україні дуже рідко бували українськими, як за складом населення, так і за культурною атмосферою. Досить згадати, що навіть у Львові український етнічний елемент перетворився на більшість за історичними мірками досить недавно. Через те міста України були містами польськими, російськими, австрійськими та іншими.

Потрапляючи у місто, українець почувався