Територіальна структура суспільства і проблематика соціальних груп
Територіальна структура суспільства визначається як “сукупність стійких спільнот людей, які формуються на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності у різних територіальних утвореннях, та відносин між цими спільнотами” [1, c.778-779]. Розглядається вона, як правило, поряд з іншими (етнічною, демографічною, політичною та ін.), а тому піддається тій же схемі аналізу – через систему соціальних ознак. Чи не тому основною проблемою у вивченні територіальної структури довгий час вважався розрив села з містом. З іншого боку існує розуміння територіальної структури як підвиду демографічної, а також її аналіз в термінах розселення, трудових ресурсів, інфраструктури в рамках гео-економічних дисциплін.
Сьогодні в соціології поширюється розуміння територіальної структури як простору реалізації соціальних практик і об’єктивації всіх інших видів структурацій на основі взаємодії соціального і фізичного просторів [2]. Сам фізичний простір як необхідний елемент розгортання соціальної реальності розгортається в роботах Зіммеля, Дюркгейма, Сорокіна, Бурдьє, інших класиків зарубіжної і вітчизняної соціологічної думки. Поза суб’єктом він нейтральний, асоціальний і навіть безформний: “Історія протікає у часі і в просторі, вважали до Мішеля Фуко. Після перевороту в гуманітарних науках, довершеного французьким мислителем, прийнято вважати з точністю навпаки. Історія, як процес еволюції людської свідомості, конструює простір, позначаючи його “прапорцями”. Простір знаходить форму лише на географічній карті” [3]. Свою соціальність він конструює сукупністю локусів соціальних агентів у співвіднесені із локусами ресурсів, необхідних для реалізації їх соціальних практик. Поняття ресурсів в даному випадку носить конкретно-історичний і соціокультурний характер, що витікає із залежності їх значущості від рівня економічного, політичного і культурного розвитку суспільства.
У територіальній структурі, як правило, виділяють ті чи інші групи, але не кожна така група має самостійний соціальний сенс поза класифікаційними схемами. Існує кілька видів соціальних спільнот, до яких у повсякденному значенні застосовується поняття “група”, але в науковому розумінні вони позначають щось інше. В одному випадку термін “група” означає деяких індивідів, які фізично зна ходяться в певному просторі. При цьому розділення спільнот здійснюється лише просторово, за допомогою фізично встановлених кордонів. У строгому науковому значенні така територіальна спільнота визначається як агрегація, а не як соціальна група, оскільки її члени не здійснюють свідомих взаємодій.
За С.Фролович, соціальна група – це сукупність індивідів, які взаємодіють певним чином на підставі спільних очікувань кожного члена групи щодо інших. У цьому визначенні можна побачити дві істотні умови, необхідні для того, щоб сукупність вважалася групою: I) наявність взаємодій між її членами; 2) поява очікувань кожного члена групи, що розділяються відносно інших її членів [4, с.170].
Відносно видів територіальної структурації суспільства і її можливих одиниць, важливими є положення П.Сорокіна, який зазначав провідну роль просторового фактору в процесі утворення “колективних єдностей” [5, с.38-53]. В українській соціологічній думці приблизно того ж часу територіальні спільноти описував Микита Шаповал, який особливу увагу звертав на земляцтва (територіальні скупчення) та їх роль в націотворчому процесі [6, с.80-83].
Як свідчать історико-порівняльні дослідження Є.Старікова, цей процес формування територіальних громад на більшій частині території Росії має довгу і складну історію, яка починається з виникнення і розвитку російської общини. “Якщо бути стислим, то послідовність метаморфоз російської общини можна виразити так: від общини, подібної до німецької “марки” (К<І) – через постійне нівелювання індивідуального начала за допомогою системи урівнюючих земельних переділів (і відповідне зростання “колективістського” начала) – до общини азіатського типу (К>І). Але на цьому інволюція общини не зупиняється. Набравши колосальну інерцію, механізм архаїзації продовжує свою роботу, неухильно рухаючи російське село в напрямі КК-общини Далі йде перерва поступовості: реформа 1861 р. і болісне наближення російського села до європейських зразків – аж до відчайдушної спроби Столипіна зробити російського мужика приватним власником. З 1917 р. – повернення до урівнюючо-передільної общини азіатського типу і в 1929 р. – фінал апофеоз: по всій країні – казармені квазіобщини-колгоспи (давньоєгипетський зразок) і радгоспи (урська модель)” [7]. (Зазначимо, що для України общинне землекористування і відповідний тип внутрішньогрупових відносин не був характерний, його поява зв’язується з посиленням впливу російської держави на українській території, яка поступово втрачала свою автономію).
Специфічним видом серед соціально-територіальних спільнот України називають братства – в XVI-XVII століттях активно діяли церковні, цехові (ремісничі і торгові), навіть були молодецькі братства [8]. Їх ми можемо віднести до того випадку, коли в певному територіальному середовищі, громаді формується соціальна група [9, с.254-255]. Але найцікавішим у даному разі є сам феномен громади, який, на жаль, ще мало вивчений у соціології. Відтворення територіальної громади відбувається завдяки репродукуванню габітуальних структур через процеси соціалізації – територіальна громада виконує роль середовища соціалізації, де здійснюється відтворення соціально-культурних характеристик даної територіальної групи, її субкультури.
Діяльність територіальної громади передбачає вироблення власної субкультури і механізму досягнення консенсусу при вирішенні актуальних питань суспільного життя та самоуправління. Таким чином, вона стає активним соціальним суб’єктом у полі політики і навіть може змінювати сформульовані у ньому правила гри. Успішне функціонування територіальної громади можливе лише за умови правового визнання її як суб’єкту владних відносин у діючому законодавстві, з відповідним втіленням його в політичне життя, а також суспільне визнання територіальних громад суб’єктами соціальних відносин в інших полях соціального простору.
Формування, розформування та зміна складу територіальної групи як субстанційної основи громади, самоорганізаційні процеси в соціальних групах регулюються здійсненням державної політики: житлової, міграційної, принципу розподілу
