В історичному розвитку територіальних громад в Україні ХХст. можна виділити такі етапи:

1) дорадянський період, активний розвиток територіальних громад у пореформеній Росії та на територіях інших держав;

2) СРСР: принцип рад, процеси декоренізації та асиміляції;

3) територіальні громади за часів незалежності України, спроби залучити досвід територіальних громад в державах розвинутої демократії (Франції, Канади та інших).

Спробуємо проаналізувати роль територіальних спільнот в територіальній структурі та її видозміни у суспільствах етатистського типу, класичним прикладом якого був СРСР, і зрозуміти, що відбувалося у період виділеного нами другого етапу “дегромадизації”.

У тоталітарних суспільствах одним з центральних механізмів командно-адміністративної системи управління стає контроль та перерозподіл просторової структури. Основними методами при цьому слугують ресурсне (визначення напрямку та виділення коштів для розвитку регіонів, де соціальні суб’єкти розглядаються як їх трудовий ресурс) та територіальне адміністрування (зміна кордонів і статусів поселень).

В етатиських суспільствах ставлення до просторової організації схоже із маніпулюванням природними об’єктами, які розглядаються лише як засіб діяльності, а їх внутрішні процеси ігноруються. Так в СРСР значущість території визначалася не соціальними чинниками, а наявністю виробничих ресурсів: природних, технічних та трудових. Заміна і попередження стихійного групоутворення ієрархізованими та підзвітними формальними організаціями у сфері виховання, освіти, професійної і дозвільної діяльності, призвела до перетворення народів союзних республік в несамостійне патерналістськи настроєне населення. Внаслідок чого зникла соціальна база утворення реальних груп, сама культура недержавних організацій. Структура суспільства стала дуже сильно ієрархізована, а кількість горизонтальних складових зменшувалась у всіх, окрім економічної, сферах. Бо в останній була зумовлена розподілом праці. Але й там ставала дедалі формальнішою, корпоративна культура більшості професійних груп втрачалася, а такі форми самоорганізації працівників, як профспілки, перетворилися на відгалуження партійно-номенклатурної вертикалі.

Територіальна організація в СРСР будувалась за принципом змішання і підконтрольності кожного. Для реалізації першого постулату в міграційній і житловій політиках активно використовується механізм розподілу молодих спеціалістів, рекрутування на комсомольські будівництва, ущільнення житлоплощі і т. д. Другого – за допомогою паспортної системи, прописки, прикріплення до місця роботи і т. д..

Сучасні ж інтеграційні тенденції в Європі та інших регіонах світу суттєво зменшили перешкоди на шляху пересування товарів, людей, грошей. А інформаційний потоки майже безперешкодно поширюють символи, знаки, стилі. Процеси глобалізації, а точніше – їх соціальні наслідки докорінним чином змінили принципи організації територіальної структури суспільства, вона стає динамічнішою і невловимою при спробах її прогнозувати.

Сьогодні просторова організація все більше будується не на основі кровноспоріднених зв’язків чи історично сформованих типів поселення, вона так чи інакше починає грунтуватися на соціо-культурній диференціації, об’єктивуючи соціальні кола та мережі, які початково виникають за законами соціального простору, але усталюються і перетворюються з потенційних на реальні соціальні групи вже у фізичному.

У громадянському суспільстві в полі політики все більшої ваги набувають самоорганізаційні об’єднання громадян. Дійсно, управління суспільством завжди йде поруч із самоорганізаційними процесами, які власне і уможливлюють стабільне існування соціуму як цілісного організму, незважаючи на всі політичні, економічні перипетії та природні катаклізми. При чому обидва механізми соціального відтворення взаємно не виключають але й не передбачають одне одного, більш того, можуть якийсь час існувати самостійно: під час війни чи великих соціальних потрясінь координація дій майже повністю перекладається на державу чи зовнішні органи управління; навпаки – за умов ослаблення центральної влади, в періоди анархії стихійно виникають заміщаючі організації, які регулюють соціальні відносини між різними частинами суспільства, хоча, як правило, на примітивнішому рівні і лише щодо найнеобхіднішого мінімуму життєзабезпечення.

Самоорганізаційні групи рідко коли розглядалися через їх політичний капітал та стратегії, з іншого боку – їх не враховували при аналізі поля політики, що звичайно не означає, що вони не виступали його суб’єктами. І практика трансформації країн колишнього соціалістичного блоку, формування громадянського суспільства, що виявила важливість використання самоорганізаційного потенціалу громадян при зміні політичного й економічного устрою, демонструє нам необхідність їх аналізу саме в рамках поля політики. Безпосередні підтвердженням чого, зокрема, стала нова стратегія Світового банку щодо надання допомоги Україні, обговорення і прийняття якої відбулося у 2000 році. Враховуючи аналіз причин неефективності попередньої програми допомоги, на цей раз у ній робиться особливий акцент на розвиток громадських об’єднань, їх участь у прийнятті рішень загальнодержавної ваги, підвищення відповідальності у вирішенні місцевих питань [12-14].

Самоорганізація як соціальний процес суттєво різниться від інших явищ цього класу. В соціології вже давно поширені, але ще недостатньо розроблені поняття соціальних кіл (хоча сам термін використовувався ще Г.Зіммелем) та соціальних мереж. За суттю вони дуже близько підходять до аналізованих тут процесів самоорга-нізації. Фактично функціонування соціальних мереж так чи інакше призводить до збільшення просторової локалізації її учасників в межах певного соціального кола. На відміну від соціальних кіл соціальні мережі покликані виявляти міжіндивідуальні зв’язки певної досить широкої і не завжди соціально однорідної спільноти.

Також не варто плутати громадські організації, мережі та центри самодопомоги, корпоративні об’єднання, що поширюють свою діяльність лише недалеко за межі професійної, з системою органів місцевого самоврядування. Оскільки перші є наслідком самоорганізаційних процесів і становлять основу громадянського суспільства, в той час як другі – є лише механізмом, створеним владою для реалізації прав та прагнень громадян на участь в державному управлінні через право вибирати та бути обраним. Органи самоврядування мають формалізовану процедуру свого створення та функціонування і входять до інституту виборної демократії,