Є.Гребінка, І.Срезневський, М.Максимович, Д.Духнович, на погляди яких значною мірою вплинули ідеї Шеллінга про те, що свою історичну місію може виконати лише той народ, котрий вніс в історію найкращу ідею, яка відображує його досягнення. Тому головні зусилля вони приділяли вивченню та пропаганді історії України, її мови, літератури та перспектив суспільного розвитку і готували громадськість до їх правильного сприйняття.
Важливо відзначити, що в 40-ві роки ХІХ ст. поряд з ліберальною, сформувалася і революційна суспільно-політична течія. Напевно, саме з цього періоду почалися розбіжності між представниками цих двох напрямів, що в майбутньому призвели до протистояння ліберальної та революційної течій. Воно тривало більш ніж півтора століття і завершилося перемогою лібералізму. Це сьогодня доведено. Більш того, ця перемога історично закономірна та соціально-психологічно виправдана. Ліберальна ідеологія, орієнтована на шлях поступових реформ, повністю підтвердила свою життєвість. Побудоване на її основі капіталістичне суспільство продемонструвало свою силу і здатність до оновлення та вдосконалення. Історичний досвід свідчить, що лібералізм забезпечує необхідний баланс влади та громадського контролю над нею. І, навпаки, комуністична ідеологія не зуміла вірно вирішити питання про співвідношення прав окремого громадянина, суспільства і держави, про допустимі межі державного втручання в приватне життя і необхідне узгодження індивідуального інтересу з громадським, на основі якого єдино можливий поступ суспільства і забезпечення політичних свобод особистості. Практика комуністичної доктрини в Україні показала, що відсутність свободи і зниження індивідуального інтересу призводять до економічної, політичної і соціальної кризи.
Криза в усіх колишніх соціалістичних країнах – це природній фінал реалізації утопії. Історія не терпить насильства і жорстоко мститься за намагання штучно прискорити її розвиток. До речі, академік В.Вернадський завжди бачив в соціалізмі насильство над людською особистістю і вважав, що в ньому немає і не може бути поваги до людини.
Приреченість ідеології і практики побудови соціалізму є доконаним фактом. Таким є підсумок довгого протистояння двох ідеологій і двох підходів до розвитку суспільства, яке розпочалося ще у 40-х рр. минулого сторіччя. Комунізм програв ХХ століття лібералізму, а соціалізм – капіталізму. Такою є реальність.
Але повернімось до еволюції ліберально-демократичних ідей. Просвітницька діяльність ліберально налаштованої інтелігенції привела до створення у січні 1846 р. Кирило-Мефодіївського товариства. На прикладі діяльності цієї організації можна прослідкувати весь розвиток ліберально-демократичних ідей в Україні.
Кирило-Мефодіївське товариство – перша українська політична організація, в якій значну роль грала ліберальна інтелігенція. Серед них були: історик М.Костомаров, письменник П.Куліш, викладач В.Білозерський, О.Маркович, Д. Пильчиков і Тарас Шевченко. Програма товариства була викладена Костомаровим у відомій “Книзі битія українського народу”. Цей твір пронизаний ідеями свободи, християнства, українського визволення та слов’янського братства. Ідеалом кирило-мефодіївців було створення української держави як демократичної республіки, виключення будь-яких обмежень свободи слова, організацій, віросповідання. Найважливішим напрямком роботи вони вважали розповсюдження освіти серед народу, досягнення соціальної гармонії (“примирення панів і селян”).
Лібералізм поглядів кирило-мефодіївців, особливо Миколи Костомарова, яскраво проявляється в пріоритетному ставленні до людини та її інтересів у порівнянні з інтересами держави, вимогах децентралізації держави, захисті прав і свобод українського народу, збереженні та розвитку його культури.
Після реформ 1861 р. в Україні, разом з розвитком капіталістичних відносин, посилюється й ліберальний рух, що отримує організаційне оформлення у вигляді громад. Основними напрямами їхньої діяльності стала організація гуртків просвіти, вивчення та популяризація історії, етнографії, фольклора українського народу, видання та розповсюдження літератури. Членами громад були в основному ліберально налаштовані інтелігенти. Погляди громадівців знайшли відображення в першому українському суспільно-політичному журналі “Основа” (Білозерський, Костомаров, Куліш, Антонович). Але в 1863 р., після валуєвського указу, громади в Україні було закрито, а їхня просвітницька діяльність заборонена. В українському ліберальному русі настав період спаду.
З початку 70-х років проф. Володимир Антонович створює нелегальну “Стару громаду”, в яку ввійшли Драгоманов, Житецький, Чубинський, Михальчук, Лисенко, Русов, Старицький, Нечуй-Левицький – ціла плеяда видатних діячів української культури. Київська громада придбала газету “Київський телеграф”, яка стала органом української думки, а також створила наукове товариство під назвою “Південно-Західна філія російського географічного това-риства”. Діяльність цих інституцій було припинено емським указом 1876 р., який заборонив друкування книг та постановку театральних п’єс українською мовою. Як писав В.Вернадський, “період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав, з деякими коливаннями і перервами, більше 50 років…”
Варто відзначити, що саме в цей час на українських землях, що знаходилися у складі Австро-Угорщини, в Бесарабії та на Буковині, представництво місцевої Національно-ліберальної партії (НЛП) очолив видатний науковий та громадський діяч К. Томащук. Завдяки його зусиллям та неодноразовим депутатським запи-там до Віденського парламенту вдалося вирішити питання про відкриття університету в Чернівцях. Згодом Томащука оберуть першим ректором цього, відомого не лише на Буковині, але й в усій Європі, наукового центру.
На Галичині ліберальний рух політично оформився в 1889 р. як Національно-Демократична партія, що пізніше, у 1925-1939 рр., реформувалася у Націонал-Демократичний Альянс. (Після радянської окупації Західної України НДА був розпущений).
Однак ліберальна українська думка продовжувала розвиватися і в Російській імперії. Непересічним представником ліберального руху був Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Він вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити