За таких умов зростання попиту на інноваційну продукцію на споживчому і виробничому ринках веде до загострення економічних суперечностей і диспропорцій в національній економіці. Спроби здійснення галузевого “технологічного стрибка” за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки обертаються втратами інших секторів економіки. Запровадження пільгових режимів для окремих секторів посилює фіскальний тиск на інші сектори економіки України, спонукає до збільшення внутрішніх позик, продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через великий технологічний відрив і відсутність мотивації використання, що суттєво знижує синергетичний ефект інновацій, ефективність таких “точок зростання” поглинається в суспільному масштабі витратністю інших секторів економіки.

Таким чином, модель створення локальних інноваційних осередків (у вигляді технопарків, технополісів тощо чи стимулювання виключно “високопродуктивних” галузей і виробництв) в Україні малоефективна через низьку сприйнятливість економіки до інновацій. Така політика не сприятиме за сучасних умов зміцненню всієї економіки, а зумовлює створення “технологічних анклавів” за рахунок стримування розвитку решти секторів, спонукатиме до зловживань і корупції. Принагідно зауважимо, що розгляд зовнішнього ринку як потенційного споживача українського інвестиційного продукту повинен враховувати наявність суттєвих явних і неявних політико-правових перешкод, які існують в сучасному світі щодо потоків продукції високих технологій.

Державне стимулювання інновацій шляхом пільгового оподаткування НДДКР та інновацій без запровадження дієвих стимулів для інвестиційної діяльності (точніше – повного виведення інвестицій з-під оподаткування) веде до консервації розриву між наукою і виробництвом, марнування державних коштів. Така схема видається набагато менш ефективною для запровадження інноваційної моделі розвитку, аніж надання податкових пільг для інвестиційної діяльності без пільгового стимулювання інновацій.

Тому найімовірнішим наслідком відриву виробництва інтелектуального продукту від матеріальних умов його впровадження може стати його експорт, що не дозволяє розцінювати цей продукт як інноваційний для України. До того ж, підвищення кваліфікованості менеджерів та комерціалізація наукової діяльності цілком можуть призвести (і вже призводять) до підвищення “ефективності” втечі з країни інтелектуального капіталу.

Підвищення вимогливості споживачів на внутрішньому ринку та підняття офіційних регуляторних бар’єрів щодо технічних, екологічних, споживчих, ресурсозберігаючих тощо властивостей продукції вітчизняних галузей (що неминуче відбуватиметься в міру просування України шляхом вступу до СОТ та європейської інтеграції) лише складатиме додаткові перешкоди входженню на ринок та пригнічуватиме позиції українських виробників і не може розглядатися як дієвий стимул інноваційної діяльності. Відтак, слід очікувати подальшого збільшення обсягів імпорту високотехнологічної продукції.

* * *

Отже, заяви про те, що в Україні на даний час в основному склалися необхідні передумови для переходу на інноваційну модель економічного розвитку, видаються надто оптимістичними. За умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків та ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку. Тим часом, перманентний дефіцит фінансових ресурсів перешкоджає цілеспрямованим діям держави в інноваційній сфері.

Найголовнішою умовою розвитку інноваційної сфери та становлення “нової економіки” є забезпечення “еластичності” економічної динаміки – динамічного реагування економічного середовища на коливання попиту і пропозиції, зовнішньоекономічної кон’юнктури, зміни рівня прибутковості галузей і виробництв, акумулювання та перерозподілу фінансових ресурсів коштів. Це свідчить про необхідність запровадження нової парадигми грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики, які повинні для реалізації поставленої мети інноваційного розвитку мати стимулюючий, а не нейтрально-обмежувальний, як досі, характер. Зокрема, деякі дослідники спеціально наголошують, що агресивна базисна інновація переорієнтовує на себе потоки ресурсів через грошову сферу. А відтак, без ефективної грошової сфери визрівання базисної інновації неможливе: можливе лише здійснення напівзаходів через поліпшуючі інновації, які фінансуються з державного бюджету прямо чи через інноваційні пільги.

Між тим, помилковими були б і намагання відкласти завдання переходу до інноваційної моделі розвитку до часу вирішення основних макроекономічних суперечностей. Адже, як було показано вище, зазначені суперечності мають властивість самовідтворюватися. Втрата пріоритету у сфері розробки, виробництва і збуту високотехнологічної продукції, фіксація цього status quo входженням в систему міжнародних правових угод із зволіканням кардинальних зрушень в потрібному напрямі, робить перспективи розвитку інноваційної діяльності дедалі більш проблематичними. Посилення відкритості економіки накладає додаткові обмеження на економічну політику держави, підвищує вимоги щодо її ефективності, також роблячи дієву політику в інноваційній сфері дедалі більш складним завданням.

Чи не найнебезпечнішим є ризик втрати людського та інтелектуального капіталу, який є визначальним для конкурентоспроможності в новій економіці. Деформованість відповідних ринків і правової системи навіть не дозволяє коректно оцінити масштаби цієї втрати. Теза про необхідність підвищення “вартості робочої сили” міститься у низці концептуальних документів з питань інноваційного розвитку, проте на практиці це розглядається як форсування виплати зарплат і соціальних видатків. Попри безперечну важливість таких дій, збільшення вартості людського капіталу є, все ж, значно більш складним і комплексним процесом.

Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох головних завдань:

розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра – великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями;

слідування державним пріоритетам розвитку освіти, науки і технологій;

повноцінної інтеграції в глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоємними товарами та інтелектуальною власністю.

Це вимагає виваженої комплексної державної