Значну частину свого наукового доробку Г. Сковорода присвятив розробці цієї науки. Найголовнішим здобутками її стали ідеї про природну людину, котра хоч і слідує "блаженній натурі", але внутрішня сутність її не зводиться до природного тілесного начала, бо таким для людини є внутрішня духовна й морально-етична сутність і "сродність", само пізнавши які людина здатна свідомо керувати собою, бути внутрішньо вільною і щасливою; працюючи за покликанням і усвідомлюючи велич його змісту - розгаданого, пізнаного за прихованими символами, людина виходить " из телесных веществ границ на свободу духа".

Сьогодні, коли соціологія та соціальна філософія поставили на архівні полиці де гуманістичні концепції й принципи розуміння людини, соціальних спільного як механізмів, "гвинтиків", організмів, прямолінійних вульгаризаторських залежностей їх життєдіяльності від матеріально-технічної бази чи економічних відносин і фетишизації притаманних їм закономірностей, відносин і фетишизації притаманних їм закономірностей, потреба в "верховнейшей" науці, орієнтованій на людину. На знання людського "серця", чи, так би мовити, науки "кардіацентричної" не зменшується, а зростає. Наш великий співвітчизник поставив в умовах нового часу цю проблему - проблему необхідності створення науки про людину - людинознавство. Розуміння її потреби вже назрівало в світовій науці й особливо стало вітчутним наприкінці XVIII- на початку XIX ст., коли в західноєвропейській соціальній думці складалася криза, породжена безплідністю двох протилежних підходів у пізнанні людини й суспільства: емпіризмом історіографії та позбавленими соціокультурного емпіричного матеріалу спекулятивного, абстрактного їх аналізу філософією та філософією історії. Першими, хто вказав на це, були К.А. Сен-Сімон та О. Конт: перший поставив питання про необхідність "науки про людину", а другий спробував його реалізувати у своїй "соціальній фізиці", більше відомій як соціологія. Але це вже було XIX.

Григорій Сковорода до ідеї необхідності науки про людину приходить раніше й іншими шляхами: для нього людина - не стільки тілесність, скільки складний внутрішній духовно-психологічний феномен, для Сен-сімона й Конта - об'єкт спостереження, експерименту, атомарна одиниця в системі загальних зв'язків. Тут кожен по-своєму правий і однобічний, а тому сучасна наука про людину інтегрує ці підходи й розглядає її як синтез. Систему складного взаємопов'язання тілесного, духовного, соціального в їх, так би мовити, соціальному філо- та онтогенезі. Але видатний український мислитель має рацію в тому, що без науки про людину, котра мусить розкрити її глибинну сутність, людська душа ніколи не наповниться щастям.

Г. Сковорода, можливо, був першим мислителем у Європі, хто усвідомив суперечність між науково-технічним і моральним прогресом. В "Разговре пяти путников об истинном счастии в жизни" він однозначно констатує, зо нові наукові й технічні досягнення не роблять людину щасливою, їй "недостает чегось". Хоч люди "измерили море, землю. Воздух и небеса и обезпокоили брюхо земное ради металлов, размежевали планеты, доискались в Луне гор, рек и город, нашли закомплетных миров неисчетное множество, строим непонятные машины, засыпаем бездны, возвращаем и привлекаем стремления водные, что денно новые опыты и дикие изобретения. Боже мой, чего не умеем, чего мы не можем! Но то горе, что при всем том кажется, что чого-то великого недостает. Нет того, чого и сказать не умеем: одно только знаем, что недостает чого-то, а что оно такое, не понимаем". Продовжуючи далі цю думку, Сковорода пише, що математика, медицина, фізика, механіка, музика, чим більше їх смакуємо ("вкушаем"), "тем пуще палит сердце наше голод и жажда". Він бачить вихід з цього в розвитку науки про людину, але для сучасного читача абсолютно адекватно сприймається сковородинське відчуття якоїсь неповноти, дефіциту "серця", відсутності душевної рівноваги та спокою на фоні сучасного стану розвитку науки, техніки, технології, які не зробили людину і людство щасливими, не вгамували "голод і спрагу", а навпаки, викликали ще більший неспокій за непередбачені наслідки суспільного розвитку, бой сьогодні людям "чогось великого не вистачає". А може цей дефіцит і є тим вічним двигуном, що рухає людину вперед?

Безумовно, Г. Сковорода має рацію, що створений людиною матеріальний світ речей і технологій (друга природа) не може забезпечити їй щастя, бо вона в душі, розумі й "серці" людини. Як його пізнати, не відомо й досі.

ВИСНОВОК

Отже, в історії розвитку соціологічної думки Григорій Сковорода виступив як новатор, котрий в іншому ракурсі побачив і спробував розкрити сутність людини, справедливого суспільства, де праця за "сродністю", за покликанням робить людину щасливою, і досягнення цього блага створює основи блага загального - суспільного, бо щасливим є той, хто "спряг сродную себе частую должность с общей. Сия есть истинная жизнь"

Вчення Г.Сковороди. його щира "філософія серця" ідеї гуманізму наводять на роздуми й сьогодні, бо проблеми людини та її щастя - завжди центральні в суспільстві, на якому б етапі свого розвитку воно не перебувало.

Література:

1. Рабочая книга социолога. 2-е изд. — М., 1993.

2. Ядов В. А. Социологические исследования: методология, программа, мето-ды.—М., 1997.

3. Здравомыслов А. Г. Методология и процедура социологических исследова-ний.—М., 1999.