вчення Сократа, проаналізував думки та висловлення попередніх філософів і поступово, відмежувавшись від різних філософських течій, прийшов остаточно до дуалістичного розуміння світових і суспільних процесів. Власне, дуалізм означає своєрідне співжиття тлумачень суб’єктивного та об’єктивного розуміння походження матеріального та духовного світу (буття).
В своїх творах Платон багато полемізує з різними філософами - своїми сучасниками та попередниками.
На початковому етапі, Платон не розмежовує психологію і етику, а душу як особливий стержень реального буття, вважає посередником між світами. Душу Платон вважає безсмертною (в майбутньому ця його теза знайшла багато послідовників).
Душа як особливий субстрат складається з трьох частин: розумної, чуттєвої та хаотичної (стрімкої). Саме хаотична складова людської душі провокує людину на негативні вчинки, говорив Платон. Але, в людській волі приборкати її і врівноважити. За це відповідає розумна частина. 5Ікщо людина навчиться керувати своєю розумною частиною, то вона може позбутися вад.
Великою заслугою Платона в етиці є те, що він висуває ідею блага, поєднуючи її з щастям, "...щасливі щасливі тому, що володіють благом..."
У "Федоні" Платон вустами Сократа говорить: ''...поки ми володіємо тілом і душа наша не відокремлена від цього зла, нам не оволодіти повністю предметом нашим бажань предмет цей істина..."
Другою науковою заслугою Платона є те, що він почав аргументовано говорити про самовдосконалення. Самовдосклналення він поєднує, є ідеєю обов’язку.
В праці “Держава" Платон намагається поєднати людську діяльність і доброчинність, співвіднести благо людини з благом держави (суспільним благом).
Моральна категорія справедливості у Платона теж невід'ємна від блага.
З Платоном пов'язане і таке широко відоме серед загалу поняття як "платонічне кохання", що стало сакраментальним виразом.
Платон займається дослідженням походження любові на основі стародавніх міфів, творів Гомера, аналізуючи їх.
Платон виділяє поняття, які стосуються еросу:
"гімерос" (запозичений в Гомера), що означає потяг, жагу;
"потос" - любовна жага. Ці поняття близькі до поняття "ерос", фактично вони - його синоніми.
В свій час Платон відокремлює з загального поняття "ерос" поняття "ліричного еросу" та "любовного потягу".
Платонівський твір "Федра", побудований у формі діалогів і фактично присвячений дослідженню кохання. Федра - хлопець, який веде полеміку з самим Сократом про любов. Не маючи можливість говорити про жіночі принади, Платон обирає об’єктом милування прекрасного хлопчика. "Споглядаючи красу хлопчика...душа захоплюється і одержує тепло, відчуває звільнення від горя та радіє". Саме Платон вперше виділяє поняття "гомосексуалізму".
Платон перераховує складові компонента еросу: жага, пристрасть, яка є чужою розуму; екстаз; тілесно-чуттєва насолода; розпуста; сором (як наслідок "нечистих" любовних проявів).
Платон вказує на дуже давню силу Еросу, можливо, наймогутнішу серед інших природних сил. У творі "Банкет" (7 промова Павсанія) мова ведеться про дорікання Федру в злитті двох еросів (Афродіт: небесної та земної). Тут, очевидно, мова йде про протилежність високо-поетичної та грубо-чуттєвої любові і поєднання двох начал - жіночого та чоловічого. Платон відчуває якусь особливу тілесність, якусь духовно-перетворювальну тілесність. Його Ерос є любов до тих меж, коли дві душі вже перестають існувати нарізно, зливаються " ...в дітях прекрасних та безсмертних". Було б недоречно говорити, що Платон проповідує чисто духовну любов, але було б і помилкою говорити, що він проповідує тільки чуттєву любов.
Він бере, власне, останню, але хоче її перетворити, зробити такою, щоб вінцем любові був чудовий результат - діти. Платон хоче такого перетворення світу, в якому плоть була б чистою і плоттю саме добрим, а не злим началом.
Достеменно, Платон ще не розумів, що це шлях не людський, а боголюдський. Він хотів прекрасної любові дещо на рівні підсвідомості. Саїйе в своєму трактуванні любові Платон поєднав з Еросом свою теорію пізнання.
ЛЮБОВ ЯК МОРАЛЬНА КАТЕГОРІЯ І ОБ'ЄКТ ПІЗНАННЯ В ЕТИЧНІЙ ДУМЦІ
Стародавня Греція в першу чергу віддає данину свого світобачення любові як одному з найпотужніших явищ та природно існуючих людських сил. Поступово закладаючи фундамент власної міфології, стародавні греки вводять в сонм олімпійських небожителів найулюбленіших своїх богів Ерота та богиню Афродіту, народжену з піни морської, якої остерігається і сам верховний владика – Зевс. Любов у стародавній міфології, а пізніше і у філософії— невід'ємна частина життя не тільки людини, а й героїв та богів. Любов - велика цінність і великий дарунок долі (богів).
Можливо, починаючи саме з Гомера, любов постає як дієвий чинник ряду суспільних процесів. Любов до Прекрасної Єлени змушує спартанського царя Менелая, не задумуючись про наслідки, використовувати не тільки благочестиві, а й прямо протилежні засоби для повернення звабленої Парісом коханої дружини додому, і розв'язати по суті Троянську війну.
В історії етичної думки поняття любові завжди грало видатну роль. Чи то любов до протилежної статі, чи любов батьків до дітей, а дітей до батьків, або ж свідома любов до Батьківщини, інакше кажучи - відоме всім почуття патріотизм).
Так, у Емпедокла ( 485-425 рр. до н.е.) любов і ненависть виступають як об'єктивні начала, як принципи буття та становлення людини.
Саме з Платона починається антична лінія філософії кохання. По Платону (428-347 рр. до н.е.) любов має дві сторони. З одного боку – чисте натхнення, звільнене від всього чуттєвого і спрямоване переважно на пізнання ідей і вищої з них – ідеї добра, а з другого боку - це пристрасний чуттєвий потяг. У "Федрі" Платон розрізняє ерос лірики та любовного потягу, які можуть, в той же час, переплітатися і співіснувати в гармонійному єднанні. Вперше Платон вживає поняття еротичної краси: "Споглядаючи красу хлопчика... душа захоплюється і отримує тепло,