відчуває полегшення від горя і радіє". Філософ у своєму діалозі з Сократом ("Банкет" ("Пир") зображує прекрасний образ Ерота. Платон вказує на дуже давню природу Еросу, без якого людина не уявляє собі повноцінного життя. За келихом вина, вустами Сократа Платон переповідає друзям повчання прекрасної жриці Діотіми, яка під владою любовного ентузіазму неминуче має (за переконанням філософа) підійматися до все більше і більше високих та довершених щаблів буття. Починаючи з ординарної чуттєвої закоханості й естетичного захоплення красою коханого, людина, згідно з твердженням жриці (Сократа) послідовно переходить - якщо тільки вона перебуває на правильному шляху до любові, що захоплюється прекрасним тілом. А далі – як вища ступінь – їй відкривається краса душі в її безтілесних образних виразах. Ще вище – на неї чекає краса "прекрасних вчень" і знань. А на самому вищому щаблі еротичного сходження вона пізнає любов до чистої ідеї краси самої по собі.
Ерос Платона є любов до тих меж, коли дві душі вже перестають існувати нарізно, а вплітаються одна в одну, щоб відтворитися "в дітях прекрасних і безсмертних". Було б помилкою стверджувати, що Платон проповідує тільки чисто духовну любов, або тільки любов чуттєву. Він проповідує любов безсмертну, не відаючи (а може – навпаки?), що така любов притаманна тільки богам, в силу їх божественного (вічного) буття. Людство ще не готове до такої любові, яку відніс на божественний Олімп великий ідеаліст. В розумінні любові як вищого призначення Платон намагався узгодити з Еросом і свою теорію пізнання. Окрім того філософ мріяв, очевидно, підсвідомо поєднати тілесну і духовну матерії в одне єдине єство – могутнє і чисте.
Платон в ЛЮБОВІ ДО КРАСИ ЯК ВИЩОГО БЛАГА вбачає вищу мету людського буття. Саме з платонівського трактування чистої любові в тісному поєднанні з чистою красою і з'явився відомий вираз "платонічна любов".
Це вчення Платона разом з наступною концепцією фундатора неоплатонізму Плотіна (205-240 рр. до н.е.) наприкінці античної епохи зайняло не останнє місце в спробах тлумачення природи любові та в намаганнях її філософського обґрунтування. Тільки в Плоті на у явлення про любов набуває яскраво вираженого еротичного характеру з містичним відтінком терплячого чекання екстазу.
В свій час і Арістотель, хоча, й не займаючись детальним вивченням сутності любові, бачить у русі небесних сфер прояв якогось всесвітнього кохання до духовного принципу руху, що розлитий в космосі як нерухомий першодвигун.
Антична етика, напрацювавши чималий матеріал пізнання любові, класифікувала і розграничила певні її види.
Ерос – це стихійна та палка жага володіння улюбленою істотою, що не лишає місця для жалості чи милосердя.
"Аране" (arane) – це потреба в самовіддачі, милостива любов до ближнього, жадання люблячого розчинитися в суб'єкті свого спрямування.
"Філія" (filia) – любов-дружба, любов-приязнь індивіда до другої людини, зумовлена соціальними зв'язками й особистим вибором.
"Сторге" (storge) – любов-прихильність, овіяна духом взаємопотреб і взаємоповаги, властива сімейному характеру відносин.
ІДЕАЛ ЯК МОРАЛЬНА ПРОБЛЕМА ЕТИЧНОГО ПОШУКУ
В специфічно етичному розумінні ідеал передбачає деякий універсальний, тобто незмінний в залежності від обставин, осіб, індивідуальних смаків стандарт. Ідеал – це те, що по-перше вважається найбільш універсальним і, як правило, абсолютне моральне уявлення про благо і належність, а по-друге, це – образ досконалості у відносинах між людьми або – у формі суспільного ідеалу – таке влаштування суспільства, яке - в свою чергу, може забезпечити цю досконалість, а по-третє, це – безумовний зразок моральної особистості.
Важливою філософською проблемою залишається проблема співвідношення ідеалу і реальності. В її рішенні можна виділити два основних підходи - натуралістичний та трансценденталістський.
Натуралістичний ідеал в цілому виводиться з емпіричної – природної чи соціальної реальності, або вважається повністю нею обумовленим. В рамках такого підходу виділяють три трактування ідеалу.
По-перше, ідеал може розумітися як результат узагальнення та абсолютизації в культурі того, що складає предмет потреб людини.
Наприклад, віковічне задоволення всіх його потреб (їжа, житло, дітонародження та ін.) і це – обов'язкове не тільки для одного, а для всіх.
По-друге, ідеал може уявлятися як результат узагальнення норм і правил для відволікання цієї сутності від конкретних завдань. Так люди, на основі досвіду приходять до розуміння того, що в певних ситуаціях належить чинити певним чином і це розуміння знаходить своє відображення в законі, нормі правилі. Так, як скажімо в "золотому правилі": "Чини з іншими так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою".
По-третє, ідеал може розумітися як вимога, що витікає з соціальної чи індивідуальної діяльності або цінність, яка розкриває перед людиною більш ширші перспективи. Ідеал зберігає при цьому образ досконалості. Це важливо для світосприйняття людини, оскільки ставить перед нею завдання самовдосконалення. В той же час, саме такий ідеал – у такому тлумаченні - виявляється зведений до ціннісної орієнтації або до стереотипу поведінки і також залишається позбавленим універсальних та абсолютних характеристик.
При трансценденталістському підході до моралі ідеал розглядається як такий, що існує незалежно від реальності і даний людині безпосередньо в процесі її морального досвіду. Те, як він дається може теж трактуватися по-різному: як результат божественного одкровення чи інтуїтивного прозріння, як голос совісті чи усвідомлення безумовності обов'язку. Така концепція ідеалу передбачає, що вищі моральні уявлення радикально протистоять реальності, належне (тобто таке, яким воно повинно бути) протистоїть сущому (тобто такому, як воно є в дійсності), а цінності - фактам. Саме такої зору притримувалися частина німецьких філософів (В.Віндельбанд, Г.Рікертта ін.) і ряд